Палажка, жартували в селі, у чотири ока пантрувала за внучкою. Була для цього причина. Не хотіла, щоб Оксанка наробила в житті стільки дурниць, як її непутяща матір.
Ліда, Палажчина донька, після школи подалася на роботу до міста. Влаштувалася на завод. Коли приїжджала додому, хвалилася подружкам про міських хлопців, які набиваються у кавалери. На запитання про заміжжя віджартовувалась: куди поспішати, якщо є великий вибір?
Через кілька років, замість нареченого, привезла Палажці крикливого згортка. Оксанку. Трохи побула з маленькою і повернулася в місто.
Палажка рoзpивалася між внучкою і фермою. Нарікала на долю, бо рано поxoвала чоловіка. Тепер нікому допомогти. Просила доньку повернутися додому. Ліда вперлася: працювати до колгоспу не піде.
За місяць, коли Оксанка збиралася стати школяркою, не стало Ліди. Занедужала після чергового абopту й так і не видужала. Палажка з внучкою залишилися самі.
Поблажок Палажка внучці не давала. Щотижня заходила до школи взнавати про оцінки. Привчала до роботи на господарці. На зауваги від односельців, що суворо виховує дівчину, відповідала:
– Не навчила розуму доньку, може, навчу внучку.
Оксанка недолюблювала інших дітей за те, що мають батьків-матерів. Ні з ким не дружила. Сусідська Софійка не раз кликала бавитися на своє подвір’я. Оксанка зиркала скоса і йшла геть.
– Ой, намучиться Палажка з Оксаною, – співчували односельці. – Певно, у свого батька вдалася.
– А Ліда, Царство їй Небесне, ліпшою була? Підкинула Палажці малу, а сама на гульки подалася.
Після школи Оксана вивчилася на кухаря. Добрі люди допомогли влаштуватися в їдальню одного з підприємств райцентру. Вранці їздила на роботу, увечері поверталася. Палажка рогом вперлася – ніяких квартир. Хотіла, аби внучка була «на очах».
У новину, що Оксана збирається заміж за тракториста Павла із сусіднього села, мало хто вірив. Павло був старим парубком. Жив самотиною у старій хаті під лісом. Після смepті матері навчився прати-білити, готувати таку-сяку їжу. Родина радила привести на обійстя котрусь із самотніх місцевих молодиць. Але тихий Павло енергійно віднікувався.
Село не могло втямити, з якого дива Оксана вибрала Павла.
– Дитино, ти не пошкодуєш? – хвилювалася Палажка.
– Мені з ним жити, а не вам.
– Підеш жити до Павла?
– Ні, він прийде жити до мене.
Про весілля чи про вечірку не йшлося. Просто розписалися. Павло перевіз свої нехитрі пожитки до дружини. Палажка давала поради, що куди покласти чи поставити, а Оксана злилася. Вловивши мить, коли Павло вийшов на вулицю, з притиском мовила:
– Бабо, не лізьте, куди вас не просять. І так все життя цербером були.
Палажка сплеснула руками й пішла плакати до «літньої» кухні. Там і ночувала.
З тих пір Палажка з Оксаною майже не розмовляли. А мовчазний Павло дивився на Палажку винуватими очима.
Палажка гадала, може, Оксана подобрішає, коли наpoдить дитину. Першою з’явилася на світ Люда, через рік – Марічка. Оксана часто гримала на дівчаток. Павло невміло заступався. Плакали діти, а з ними й Палажка.
З правнучками Палажка не була сувора, як колись із внучкою. Бавилася з малими, розповідала байки, називала дівчаток «ангелятками» і «серденьками». Павло діставав із засмальцьованої кишені «іриски»-«барбариски» і вгощав ними доньок та Палажку. Дівчатка свої смаколики відразу ж з’їдали, а Палажка цукерки ховала, аби пізніше віддати правнучкам.
– Ви, того, не майте на мене зла, – якось мовив Павло до Палажки.
– За що, сину? Ти добрий.
Хвора Палажка лежала в «літній» кухні. Скрутило в попереку, що встати з ліжка годі. Навідалася сусідка.
– Бабцю, може, якусь мазь треба? Або фельдшерку покликати?
– Мине, мине болячка. На зміну погоди, певно.
– Ви б до хати йшли, а не в «літній» кухні лежали.
– Спокійніше мені тут.
Соромно Палажці зізнатися, що Оксана не хоче бачити її в хаті. А сьогодні навіть їсти не принесла. Так і лежить голодна.
Після школи забігли Люда з Марічкою. Марічка-першокласниця розповідала, як її хвалила вчителька. А дорогою додому дівчатка зустріли батька і він купив їм по пачці печива. Дівчатка поклали біля Палажчиної подушки кілька смаколиків. Палажка не чула свого серця: воно кричма кричало від розпуки.
Увечері зайшов Павло. Запитав, як здоров’я. Палажка попросила горня молока.
– Ви щось їли нині?
– Дівчатка печивом вгостили. Добрі вони. У тебе вдалися.
Павло приніс молоко і скибку хліба. І вперше вилаяв Оксану.
Правнучки були для старенької радістю і розрадою. Коли Оксана вчергове зривала на дітях злість, бігли, щоб прабабця пошкодувала. У безсоні ночі Палажка молилася і розмовляла з Господом. Просила долі для своїх ангеляток.
До весни Палажка не дожила. Сумували правнучки. І Павло. Оксана кинула чоловікові:
– Чого ходиш, мов у воду опущений? Однією заморокою стало менше.
– А друга заморока хто?
– Діти твої.
– І твої також.
– На тебе вдалися. Добренькі. Людка всі свої нові зошити віддала Павлишиному синові, бо Павлишин на п’яну голову порвав мало не все шкільне причиндалля. Я що, повинна працювати на Павлишиних? А Маруська. – Затихни! – крикнув Павло. – А діти, вони найкращі. Чому ти їх не любиш?
Люда з Марічкою їхали ровером з магазину. Люда кермувала, Марічка сиділа на багажнику. З подвір’я, мов навіжений, вилетів на «Жигулях» перший скандаліст на селі Руслан. Люда відбулася кількома синяками і розбитим коліном. Непритомна Марічка з тpaвмою голови потрапила до лікарні.
Павло не тямився з горя, що може втратити п’ятнадцятирічну доньку. Люда не уявляла, що може залишитися без сестри. На Оксаниному обличчі не можна було розгледіти жодної емоції. Лікар втішав: усе обійдеться.
Люда заснула над ранок. Їй приснилася лікарняна палата, Марічка із забинтованою головою. Біля ліжка стояв на колінах ангел. Молився. А потім торкнувся Марійчиної руки і вона вікрила очі. Звідкілясь взялася бабця Палажка. Перехрестила Марічку. Поклала біля подушки кілька печеньок.
І тихо мовила:
– Налякала ж ти мене.
– Людо, прокидайся, – будив доньку Павло. – Вже сонце високо. І я маю гарну звістку.
– Я знаю: Марічці легше.
– Як? З лікарні щойно зателефонували.
– Сон. Все було, як насправді. Ти не повіриш, тату.
