Кожен скаржиться на когось, своє життя. У принципі це і є скарга на Бога.
Який може бути негатив? Ми що, невіруючі люди? Чим ми живемо? Якщо нам хтось щось подарує, скаже добре слово, і щось нам у цьому житті пощастить, значить, все у нас чудово. А якщо нас хтось образить, то все погано.
Ви розумієте, яке у нас примітивне розуміння життя? Дивно, але скільки потрібно крові Христа, щоб ми були вдячні? Я рідко чую, щоб людина приходила до церкви зі словами:
«Так все класно, так все чудово, адже я ж із Богом живу».
Зазвичай у людей тут проблеми, там проблеми тут взагалі вже невідомо, як жити. Звідки ви впали? Ми найщасливіші люди у Всесвіті!
Якщо ми живемо з Христом і нам чогось не вистачає, це говорить про стан нашої душі. І, звичайно, від цього буває дуже сумно. Ми дуже грішні, і не бачимо навіть половини того, у чому винні перед Богом. У нас немає волі, у нас немає благоговіння, у нас немає подяки, але Бог нас любить, і цим можна жити та радіти. Адже Бог нас любить. Живіть із Богом, живіть радістю.
Так, ми косі, кульгаві, сухі, сліпі, глухі, але Ісус став нарівні з нами. Усі, хто був навколо нього, були такі самі, як ми з вами, бідолахи. Якби ми були десь нагорі, то ми б тут не були. Але ми не нагорі. Не вгорі цього світу, але ми вгорі небесного світу.
А скиглики і ті, хто шкодує себе, можна сказати, Царства Божого не успадковують. А вдячна людина ні чого не потребує.
Тому мені не важливо, що, можливо, у мене зараз все тріщить по швах, і кістки, і що всередині буває так нудно, що я взагалі очі не хочу розплющувати, щоб прокидатися. Мені це не важливо. Я знаю, що Христос любить мене. І мені треба вставати та йти служити Богу.
І ви служіть Богові. І не піддавайтеся зневірі, друзі мої. Ви ж воїни.
Які ж ми воїни?
Ми стежимо за всіма повідомленнями: що там, що там. Нічого нового там нема. Все вже сталося. Христос урятував людину, а людина воює з Богом. І у цій війні вона програє.
Цей світ гріховний воює з Богом, тож він і загине. А ми маємо бути на ковчезі. Ось це наш із вами ковчег. І цей ковчег пливе в Царство Небесне, яке є всередині нас.
Сім’я – це монастир. І якщо люди в сім’ї після 50 років спільного життя тримають один одного за руки і дивляться з любов’ю один на одного, це вже великомученики та преподобномученики. Я гадаю, що це вже святі.
Тому намагайтеся берегти та зберігати кохання, яке не є теорією, а є практика, є наша норма життя.
“Полюбимо один одного, і однодумністю сповівані”.
«Одного тяготи носіть, і так виконайте закон Христів».
