Люди бідні, нужденні й голодуючі, якщо не нарікатимуть, отримають таку ж нагороду, як пустельники, що трудяться на схилах Святої гори Афон. Ченці утримуються від їжі добровільно, і це значно полегшує їхній подвиг. Наприклад, якщо я роблю щось, то роблю це з власної волі й тому майже не відчуваю тягаря аскези. А ці бідолахи голодують не за власним бажанням, тому страждають набагато сильніше. Бог може нагородити їх навіть більшою благодаттю, ніж подвижників-відлюдників.
Люди гордовиті й самовпевнені повинні перебувати в послуху в когось (тут старець має на увазі передусім духовного наставника), щоб відсікати свою волю.
Кожен має діяти відповідно до свого духовного стану. Не можна брати на себе подвиги, до яких людина ще не готова.
Я зустрічав розбещених чоловіків із “плотським мудруванням”, які одружувалися на церковних дівчатах, що вели духовне життя. Вони так чітко відчували їхню духовну чистоту, що не наважувалися наблизитися до них і вступити у плотські стосунки. Як наслідок, навіть замислювалися про розлучення. Якщо звичайні дівчата так впливали на своїх нецнотливих чоловіків, то як описати те незмірно більше й незабутнє враження, яке справляла на людей наша Владичиця, Пресвята Богородиця.
Благодать священства — це щось особливе. Вона подібна до зовнішнього джерела живлення, від якого священики отримують енергію. Ця благодать не є їхньою власністю. Вона не дається як нагорода за якісь духовні заслуги.
Сьогодні диявол своєю великою злобою мимоволі чинить світу величезне благодіяння. Побожні люди, бачачи, куди котиться світ, зближуються з іншими благочестивими християнами й отримують стимул у своїй духовній боротьбі з лукавим.
Якщо хтось упав духом — його слід підбадьорювати й надихати. Але коли він упав у гординю й марнославство — йому корисно буде змиритися.
Часто ми, монахи, стаємо жорстокосердими, бо не бачимо чужого болю. А бідолашні миряни — співчутливі, оскільки постійно бачать навколо себе страждання й скорботи. Тому ми повинні приймати біль інших як власний і молитися за весь світ.
Якщо під час молитви ми не відчуваємо Божественної втіхи — значить, щось негаразд. Ми повинні принести покаяння й у чомусь виправитися. Дехто неправильно каже, що це відбувається через заздрість і підступи диявола. Насправді Сам Господь немов говорить нам: “Я не розумію, як ти звертаєшся до Мене”. Молитва, як і Святе Причастя, — це Таїнство. До неї необхідно готуватися й мати чисту совість.
Якось до мене прийшов один паломник і розповів, що прочитав кілька книг про Ісусову молитву й намагався примусити себе до її творення, але в результаті в нього лише розболілося серце. Тоді я запитав його: “Хіба ти не маєш матеріалу для смирення (гріхів)? Змирися, і ти відчуєш, наскільки тобі потрібна Божа милість. Тоді молитва литися сама собою, без примусу”.
Бог не втручається в наше життя, а чекає, коли ми попросимо Його допомогти нам, бо поважає нашу свободу.
Духовна людина відчуває наміри інших (наприклад, якщо її хочуть використати або обікрасти), але завжди ставиться до них із добрим помислом. Вона не перешкоджає зловмисникам, вважаючи, що їм потрібніше те, що вони хочуть у неї забрати.
Якщо немає щирого покаяння й смирення — якщо людина не усвідомлює, наскільки їй життєво необхідна Божа милість, — одні лише зовнішні подвиги й примушування себе приведуть її до омани.
Наш розум (наскільки це можливо) повинен бути з Богом і не думати про зло.
Посіявши жменю пшениці, ми отримаємо врожай пшениці. Посіявши терня — виростимо терня. Добро, яке чинить людина, породжує нові чесноти, а гріхи тягнуть за собою нові гріхи.
Одному одруженому чоловікові, який заявив мені, що чернецтво, на відміну від шлюбу, не є таїнством, я відповів: “Чернецтво — це таїнство Церкви Торжествуючої, бо вже на землі переживає ангельське життя”.
Нещастя, біль і ганьба спокутують нас від пекла.
Ми не повинні шукати в молитві насолоди, нехай навіть і духовної. В іншому разі ми подібні до дітей, які люблять свого батька лише за те, що він дає їм солодощі. Шукане в молитві — це душевний мир.
Багато хто впав в оману, бо диявол зробив їх лжепророками. Вони не поклали в основу духовної боротьби покаяння й пізнання себе, а прагнули до посту й чування, через свою гординю бажаючи великими подвигами досягти святості.
Справжнє смирення має той, хто забуває про зроблені ним добрі справи, але будь-яке, навіть найменше, добро, виявлене йому, вважає величезним і відчуває за нього подяку.
Досягнення святості не залежить від того, скільки часу ми подвизаємося. Воно залежить від нашого любочестя й смиренного подвигу. У любочесті є і смирення, і благородство, і жертовність.
