«Шок!!! Ісус розкриває секрет дієвої молитви!» — так, імовірно, виглядав би заголовок статті, де описувалось би, як хтось отримав приватне об’явлення. На жаль, якби читачі довідалися, що тут ідеться не про щось «надприродне», а про роздуми над уривком зі Святого Письма, то зразу ж відклали би таку газету. Дивно? Дуже дивно.
Чому так небагато людей хочуть сягнути по скарб Писання, в якому Слово Боже містить стільки «новин»? А на нього варто так подивитися, оскільки ця свята Книга містить відповіді на небанальні питання: як зібратися до молитви, що означає молитися. Питання, актуальні навіть для тих, хто щодня схиляє коліна перед Господом. Хоч вони й знають найрізноманітніші методи молитви і тексти для роздумів — їм постійного чогось бракує. Лука занотовує, що Ісусові учні, хоч і мали Бога на відстані простягнутої руки, теж ставили собі це питання. Один не витримав і поставив його безпосередньо Ісусові. Бачивши, що Ісус має добрий контакт з Отцем, — бажав довідатися, як дійти до такого зв’язку. На щастя, Христос не поставився до справи «як мачуха» та не обмежився висловленням кількох «золотих думок». Він показав, що молитва, окрім слів, потребує також спеціальної налаштованості. Подібно як автомобіль потребує не тільки наявності прав на керування, але водія, бензину в баці, а також техогляду. Вимовленими словами Ісус довів до свідомості учнів, що молитва полягає в тому, щоб дивитися на світ очима Бога. Хоча це звучить як чергова порада зі збірника ноу-хау, та містить насправді велику глибину. Молитву неможливо обмежити кількома хвилинами поспішного перебирання вервиці або мовчки «вистояною» Службою в неділю. Молитва — це спосіб дивитися на світ, у якому останнє слово завжди має Бог.
Аби добре відповісти на запитання учнів, Ісус продиктував «пігулку» Отченашу. Він цим влучив у ціль, оскільки зміст молитви капітально налаштовує серце людини на Божу любов. Добре, що Традиція Церкви вписала «Отче наш» як у Євхаристійну літургію, так і в Розарій. Може, завдяки цьому її багато разів згадують і повторюють. Варто замислитися над цією молитвою і запитати себе, у чому я з нею не погоджуюся. Я не раджу бездумно кивнути, ніби все окей. Найгірша справа в духовності — бездумно читати молитви, яких і не розумієш, і — що гірше — не сприймаєш. «Отче наш» містить у собі величезний потенціал віри і знання, як цю віру переживати.
Погляньмо на цю молитву у версії св. Луки. Отче… Це допіру перше слово, а вже так багато говорить! Не можна пройти байдуже повз те, що хтось радить нам Бога називати Отцем. Це може навіть зродити в нас бунт, бо це слово вже зарезервоване: навіщо ще когось називати татом? А ось для того, щоб довести собі до ума, що ми більше не сироти духовні. Хтось нас пригорнув і бажає переписати на нас неймовірно цінний спадок — життя вічне. Поливання водою під час хрещення можна порівняти з візитом до нотаріуса. За одну мить ми змінюємо свій статус із сірого волоцюги на «добре забезпечене» дитя Боже.
Слово «Отець» також становить добру новину для самотніх. Зрештою, всі, хто серйозно ставиться до свого Божого спадку, вважають їх своїми братами й сестрами! Нехай святиться Ім’я Твоє… Цей заклик говорить про прагнення дитини, щоб її Батька шанували. Особисто я ніколи не зустрічав дитини, яка б хотіла, аби про її батьків говорили погано.
Інколи, на емоціях, хтось може так подумати; але насправді він так не вважає. Кожен хоче, щоб його батьки мали хорошу славу. Поваги до батьків, у цьому разі до Бога, не можна обмежити самим рішенням, що я Його люблю.
Істинна любов проявляється назовні. Так, як наречені проголошують, що вони пара, на всі можливі способи, — подібно й кожна людина, яка насправді любить Бога, розповідає всім довкола про Творця і свою любов до Нього. Таким ось чином «святиться Ім’я Боже». Якби цього забракло, то стільки людей не почули б про істинного Спасителя! Вони б залишились на рівні газетного враження щодо Бога та Його Церкву. Отож — до роботи! Святімо Його Ім’я! Нехай прийде Царство Твоє… Ці слова вважаються гаслом тих, хто ризикує. Більшість мешканців нашої планети ввели би тут поправку, а принаймні зноску дрібним шрифтом: «Коли ми вже натішимося в сірій дійсності, допіру тоді забери нас до вічності».
Ми Бога любимо, ось тільки «у далекому майбутньому». Хоча всі віримо у потойбічне життя, та не дуже хочемо з ним тепер мати справу. «Нехай прийде Царство Твоє» — це протилежність такої позиції. Ісус, диктуючи ці слова, прагне, щоб ми на кожній молитві заохочували себе до вічності. Ми повинні поступово, по одному ґудзику на день, «відщіпати» себе від земного буття й тимчасового способу мислення. Це точно здорове, бо навіть термічний шок може виявитися дуже болісним. Що вже казати про шок переходу в інший світ? Від чого ж варто починати «відв’язування» від матерії… варто почати зі зміни образу Бога. Якщо ми будемо дивитися на Пресвяту Трійцю як на «ідеальне поєднання поліцейського, знаку обмеження швидкості й радару», то в нас напевно не з’явиться прагнення Неба.
Треба розуміти, що Бог прагне нам добра. Він не є суворим контролером якості. Час на землі даний нам, зокрема, для того, щоб ми увірували в Його слово. Хліб наш насущний дай нам сьогодні… На перший погляд, це звучить як замовлення у шкільній їдальні. Однак не можна плутати цей заклик із повелінням — ми ж бо тут не кажемо: «Господи, набий нам животи». У цьому рядку радше лунає покірне прохання, щоб Господь потурбувався про найпотрібніші для нас речі. Варто затриматися при слові «насущний».
Насущним є хліб, який ми отримуємо вранці. Коли лягаємо спати — не знаємо, чи завтра будемо щось мати поїсти. Хліб насущний вчить довіри до Божого Провидіння. Прохання про нього у молитві становить вираження того, що наше життя має бути скероване на справи Царства, а «бонусом» ми отримуємо те, що нам потрібне для прожитку. Вочевидь не можна сприймати ці слова таким чином, як це було зроблено за соціалізму: «байдуже, що я робитиму, Бог (держава/партія) про все потурбується» — аби ми не дістали болісного здивування. Бог у цій фразі не знеохочує нас до праці, а обіцяє, що ті, хто присвятить своє життя ширенню Його Царства, не будуть покинуті напризволяще.
Ті, хто «піде ва‑банк», отримають преміум-охорону, тому що Бог своїх не покидає. Прости нам гріхи наші… Ці слова нагадують, що молитва має бути представленням правди про наше власне становище. Ісус не хоче, аби ми обманювали Бога, ніби ми — восьме чудо світу. Ми повинні визнавати свої падіння, жаліти про них і просити, щоби Він із цим щось зробив. Усвідомлення нашої власної гріховності схиляє нас шукати різні способи «показатися з хорошої сторони» перед Богом. Варто прийти до Нього з прощенням іншій людині, бо це, як стверджує Ісус, здобуває серце Бога.
Однак не можна сприймати наші добрі вчинки як пастки. Бог це не мафіозі, якого можна підкупити прощенням ближньому. Наші погані прощення не мають нічого спільного з Його ділом Відкуплення! Байдуже наскільки би товстий був «конверт» наших добрих учинків, то й так прощення нам буде дароване милістю, а не «за заслуги». Проте з Богом варто співпрацювати, аби не підходити до цього корупційно. Згаданий «товстий конверт» напевно цінний з огляду на наш труд, отож він викличе усмішку Бога та належну оцінку нашого труду. Боже прощення це Його ініціатива — однак Він чекає на нашу співпрацю в ділі милосердя. Не введи нас у спокусу… Не допусти, щоб ми піддалися спокусі. Просте прохання про оборону.
Правдою є те, що в контакті зі злим ми самі маємо шанси на перемогу приблизно такі ж, як хлопчики, що з палицями біжать проти танка. Наші людські старання завершуються поразками, коли ми забуваємо доручити свої старання Богові. Вочевидь потрібно пам’ятати, що молитва «Отче наш» не розпочинається, а закінчується згадкою про злого. Ми повинні зробити з цього дуже важливий висновок. Найсуттєвіша мета молитви — не боротьба зі злом, а прославляння Бога. Якщо це вислизне від нашої уваги, то ми можемо дійти до самознищення. Замість жити на славу Божу, будемо постійно обдумувати нові тактики боротьби з пристрастями та спокусами. Але ж наше існування має інакшу мету! За св. Ігнатієм Лойолою — Ad majorem Dei gloriam: все для більшої слави Господньої. Підсумовуючи: молитва має за мету викликати в нас певність, що ми — Божі діти. Як діти, ми маємо шанувати, радувати і славити своїх батьків (пишатися ними). Крім того, добра молитва провадить до відкриття прагнення, щоби прийшло Царство Боже. Коли ми вже це все знаємо — варто запитати себе: «То чому ж я так мало молюся?»
