Гори є дуже особливим місцем. На самому вершечку: там чисте повітря, там вітер, що пронизує все тіло, а над головою лише небо, по якому швидко пливуть хмари. Хто ходив у гори, той знає, який чудовий краєвид є на вершині. А хто не мав такої нагоди, то тут у семінарії є своя невелика гора: на стриху над поверхом, де живе перший курс, той кому не спиться, ще перед шостою годиною ранку з вікна може побачити чудове видовище сходу сонця над Княжичами. І це теж безумовно величне і захоплююче відчуття.
У ті дні, вставши, Марія швидко пустилася в дорогу, в гірську околицю…
Пресвята Богородиця Марія теж іде у гори. Коли вона йде цією дорогою, то дивиться вверх. Бо той, хто йде на гору, то й дивиться угору, простує стежкою, яка неначе веде у саме небо. За чим Марія йде? За гарним краєвидом? Знаємо, яка її сьогодні місія – вона йде до своєї тітки. Та не лише цього одного дня Пречиста Діва піде на гору. Ще будуть інші гори. Ще буде Голгофа. Кожна ця гора, кожне сходження вверх догори має своє не лише географічне значення. Що є цим сходженням вверх, яке здійснюється не ногами, а десь у глибині серця?
Каже святий Августин: «Неспокійне моє серце, Господи, поки не спочине у Тобі» (Сповідь І, 1). Це глибоке прагнення щастя, яке має кожна людина, веде неодмінно людину до Бога, який Сам є найбільшим щастям людини. Але як і де Його знайти, це щастя, цю розраду, потіху, підтримку? Псалмопівець відповідає: «Очі мої підводжу я на гори: звідки прийде моя допомога? Допомога моя від Господа, що створив небо й землю» (Пс. 121).
Людина – очі, якої звернені на Бога. Це визначення повністю стосується Марії. Через таку поставу відкритості свого серця, Марія отримала стільки благодатей, скільки людина взагалі може вмістити. Марію називаємо Богородицею, Владичицею, Преблагословенною, Пречистою, Повною благодаті, Всечеснішою. Марія – це та, яка сьогодні на перший поклик Бога вирушає у дорогу. Це її цілковите звернення до Бога допомагає долати будь-які труднощі, переходити будь-які гори і остаточно піднятися так близько до Бога, наскільки це взагалі можливо.
Чи обов’язково нам іти у гори, щоби бути з Богом? Чи ми, коли ходимо рівнинними коридорами семінарії, це в кращому випадку, або вже у гіршому спускаємося до бібліотеки, трапезної чи навіть підвалів, то хіба не йдемо до Бога? Так таке може бути, що справді не йдемо дорогою зближення з Богом, а йдемо кудись зовсім інакше.
Та це не залежить від того чи йдемо сходами донизу, чи нагору, чи сидимо в класі, чи лежимо в кімнаті, чи прогулюємося по лісі. Усі ці випадки можуть бути дорогами сходження на гору, дорогою наближення до Бога. Але водночас можуть бути дорогами, які ведуть у безодню. Кожен момент є настільки важливий і неповторний, що втративши його, дуже сильно ризикуємо.
Просімо в Бога ласки, щоби ми підняли наші очі вгору, щоби ми йшли дорогою вгору, щоби наше сходження до Нього було постійним. Просимо Божої благодаті, щоб у випадку спокуси ми могли встояти, а якщо впадемо, то, щоб могли піднятися. Просимо, щоби наші очі були скеровані лише на Нього.
Щоби кожна сходинка, на яку ступаємо нашими ногами, нам пригадувала про інше сходження, яке має статися у нашому єстві. Просимо, щоб кожен крок донизу пригадував нам про небезпеку втрати Божої благодаті та робив нас ще більш уважними.
Просимо, щоб наші кроки вгору нам пригадували про нашу остаточну ціль – бути з Богом, з його святими та Богородицею Марією, в якої просимо ласки відкрити нам очі на красу життя з Богом, на потребу чування над Словом Божим та постійної уваги до своїх кроків. Амінь.
