Устами апостола Павла Господь нас повчає, як мати благодать. Ми ж цього хочемо, ми за цим прийшли, для того причастилися, щоб мешкав у нас Христос.
Апостол Павло розкриває нам умову, отримання благодаті:
«Ми, сильні, повинні зносити недуги безсилих».
Хто це “сильні”? Хіба я дужий? Але якщо ти хочеш, щоб у тобі був Христос, то силою Христовою, звичайно, будеш сильним. І ось, ось вона умова: ми, у Христі сильні, повинні зносити недуги безсилих. Тобто тих, у яких немає Христа, які без Нього.
Кожна людина чинить не так, як хочеться. Завжди таке буває. І, можливо, дуже різна реакція. Можна постаратися її поставити на місце, сказати йому, що вона неправа, добиватися правди. А Господь нас по-іншому вчить. Він каже:
“Але тоді ж вони нам на шию сядуть і всіляко користуватимуться і ще гірше робитимуть. Як це подолати? Він продовжує: “і не собі догоджати”. Тому що, якщо як я хочу, як же я їх переноситиму? А тут ні.”
Ми, сильні, маємо. Чому сказано «маємо»? Тому що це не дар. Іоанн Златоуст каже, чи це дар, щоб людина мала терпіння до немічних? Ні. Бо написано «маємо». А коли маємо, то це не дар, а праця наша.
Коли людина поряд чинить не так, треба потерпіти, сказати собі:
«Ось мій порятунок. Ось спосіб, щоб у мені жив Христос. Поруч є людина, яка чинить інакше. А я її терпітиму. А не собі догоджатиму».
Далі апостол Павло каже:
«Кожен із нас має догоджати ближньому».
Чому Микола Угодник так зветься? Бо догоджав Богові через догоду ближньому. Ми ж знаємо його життя, як він намагався немічно всіляко допомогти. Тому ми його любимо, тому ми йому молимося.
І нас Господь бачить такими самими угодниками. Кожен із нас має догоджати ближньому. Як? «На благо, до науки». Це про що? Скільки з нас скаржаться:
«Я своїм ближнім говорю, говорю, що треба до церкви йти, у Бога вірувати, а вони не хочуть».
Це тому, що коли говориш слова Христові, але не чиниш сам як Христос, то ці слова не тільки повз мету, а прямо відвертають людину від Бога. Ти кажеш одне, а сам чиниш не по-християнськи. Краще мовчи зовсім. Бо коли починаєш носити недуги немічних, ось тоді це буде на благо до науки.
«Бо й Христос не Собі догоджав, але, як написано: лихослів’я тих, що злословлять Тебе, впали на Мене».
Найкращий на землі, смиренний, добрий Господь, який усім робив тільки одне благо і нічого більше, як до нього поставилися? Зласловили, говорили в ньому біс, що він обманщик, зрадили його, обплювали його, побили його, на хрест прибили, убили, знущалися, коли він був на хресті.
Ніхто не скаже:
«Легко тобі міркувати, Господи. А ось ти на моєму місці спонукай».
Наше місце, де б ми не були на землі, набагато менш важке. З нами так ніхто не вчинив, щоб я робив лише одне добро, а мене б за це на хрест.
Але чому ж я так маю робити?
Причина проста – бо я християнин. Хто такий християнин? Це людина, яка навчається у Христа і наслідує його. Якщо він у Христа не вчиться і не наслідує його, він не християнин. Поки що. Але ж не пізно і почати. Тому що Господь від нас цього чекає.
Він для того дає нам себе в їжу. Навіщо ми приходимо причащатись? Щоб Христос був у мені. А в мені Він колись буде? Коли я захочу чинити, як Він. Можете перевірити. Якщо в серці виникає рішучість:
«Господи, я хочу так, як ти велиш. Так, це дуже важко і взагалі неприємно. Але, Господи, як ти кажеш, так я робитиму».
Побачиш, нарешті, що таке благодать. Що благодать – це не якесь місце, не те, що ти приїхав, приклався, щось поцілував, щось з’їв. «Царство Боже всередині вас є». Воно всередині розкривається.
Але доки ти чиниш по-христовому. Поки хочеш цього, тоді дізнаєшся, що є сила Божа. І спеціально Господь вибрав дуже простих людей. Не вдасться сказати:
«Я не розумію. Я не можу».
Які були апостоли? Прості, неписьменні, некнижкові. Увесь час помилялися.
І навіть коли Він сказав, що воскресне і чекатиме на них у Галілеї, хтось згадав про це? Хтось пішов туди, його зустрічати? Ніхто. Чому? Ну ось такі туди його зустрічати ніхто. Чому? Тому що вони такі самі, як і ми, прості люди, забули і якось усі розгубилися. І ми такі.
Але все ж таки має бути бажання в нас виправлятися. Хто часто сповідується, знає, що благодать після сповіді буває тоді, коли маєш твердий намір з цього моменту бути вірним Господу. Господи, хочу бути тобі вірним у дрібницях, у всій повноті. Отоді буває благодать. І тоді вона не відступає від нас.
Далі апостол каже:
«А все, що було писано раніше, написано нам у повчання, щоб ми терпінням і втіхою з Писань зберігали надію».
Ким були Авраам, Мойсей, праведний, багатостраждальний Йов? Пророки, найпрекрасніші люди. А яке взагалі важке життя, повне скорбот і несправедливості до них з усіх сторін.
Про них апостол Павло в іншому місці говорить:
«Мандрували в милостях і козячих шкірах, терплячи недоліки, скорботи, озлоблення; ті, яких весь світ не був гідний, блукали пустинями і горами, печерами і ущелинами землі».
Ми ж знаємо, яким було життя апостолів. І всі вони закінчили смертю за Христа, окрім Івана Богослова.
Навіщо ми пам’ятаємо про святих? У нас щодня свято такого святого, щоб ми навчилися, що ось такий вхід до Царства Небесного. Як у мучеників, преподобних, котрі все своє життя терпіли. І іншого шляху до Царства Божого не існує.
У Святому Письмі сказано:
А якщо не хочеться молитись, не хочеться терпіти?
Треба із цим боротися. Людина схильна до гріха, тому боротися треба. Царство Боже дається за труди та за подвиги. І дивитися треба на це життя не так, що воно нам дане, щоб ми його добре прожили, весело. Це час подвигу. Час нагород нам належить. Як тим святим, так і нам належить.
Тут дається застава. Вчиняєш не так, як хочеш, чиниш заповіддю, терпиш іншого, що робить, що попало, а Господь подає благодать у серце. Це дуже важливо. Пробувати треба. Коли є досвід, що ти зробив, як Господь велить, заради Нього, побачиш, що є Божа благодать.
І останнє:
«Бог же терпіння і втіхи нехай дарує вам бути в однодумності між собою, за вченням Христа Ісуса, щоб ви одностайно, єдиними устами славили Бога і Отця Господа нашого Ісуса Христа. Тому приймайте один одного, як і Христос прийняв вас на Божу славу».
Чи гідні ми, щоб прийняти нас на славу Божу? У вічне життя? Звісно, ні. Будь-яка твереза людина скаже:
«Куди, мене до раю? Хіба це можна?
Ні, звісно. Але ж Господь прийняв. Господь подає себе нам. Отак і іншого.
Хтось скаже:
«Чому я йому поступатимуся?».
Тому що Христос тебе прийняв, а ти, як Христос, приймай іншого.
Що таке милість?
Милість – це любов до того, хто кохання недостойний. Ми від Бога чекаємо на милість, щоб Він любив нас, нас негідних. І так само робитимемо.
І так роблячи, завжди матимемо Христа в собі на все це життя. А перейшовши поріг цього земного життя, досягнемо і вічних майбутніх благ, яких Господь приготував усім, хто любить Його. Йому ж слава, честь і поклоніння, Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
