Довгою, дикою, стомлюючою дорогою йшов чоловік із собакою. Ішов він собі йшов, втомився, собака теж втомився. Раптом перед ним оазис! Прекрасні ворота, за огорожею – музика, квіти, дзюрчання струмка, словом, відпочинок.
– Що це таке? — спитав мандрівник у воротаря.
– Це рай, ти вже помер, і тепер можеш увійти та відпочити по-справжньому.
— А чи є там вода?
— Скільки завгодно: чисті фонтани, прохолодні басейни…
– А поїсти дадуть?
– Все що захочеш.
– Але зі мною собака.
— Шкода, сер, з собаками не можна. Її доведеться залишити тут.
І мандрівник пройшов повз. Через деякий час дорога привела його на ферму. Біля воріт знову сидів воротар.
– Я хочу пити, – попросив мандрівник.
— Заходь, у дворі є криниця.
— А мій собака?
— Біля криниці побачиш напувалку.
– А поїсти?
— Можу пригостити тебе вечерею.
– А собаці?
– Знайдеться кісточка.
— А що ж це за місце?
– Це рай.
– Як так? Брамник біля палацу неподалік сказав мені, що рай там.
— Бреше він усе. Там пекло.
— Як же ви, в раю, це терпите?
— Це дуже корисно. До раю доходять лише ті, хто не кидає своїх друзів.
© Жан-Поль Бельмондо
