Стан зневіри — це не лише важка, але й надзвичайно небезпечна духовна недуга. Часом зневіра охоплює людину без видимих причин, і тоді подолати її стає надзвичайно важко. Проте відмовлятися від боротьби не можна, інакше можна впасти у відчай, а згодом — і в депресію.
Варто пам’ятати: зневіра ніколи не виникає просто так. Причини її появи можуть бути прихованими, неочевидними, але вони завжди є.
Що ж може підштовхнути людину до зневіри? У кожного з нас — свої джерела болю, проте є обставини, які майже завжди ранять. Наприклад, смерть близької людини, особливо в цей важкий, воєнний час. Ми розуміємо, що смерть — неминуча, але коли вона приходить надто рано або несподівано, це завжди боляче.
Для дитини надзвичайно важко прощатися з батьками, але ще болісніше — коли батьки змушені ховати своїх дітей.
Після таких втрат люди нерідко не знають, як жити далі. Проте скорбота у подібних обставинах — природна. Важливо лише не дозволити смутку перерости у зневіру.
Але з коханими людьми нас розлучає не тільки смерть. Розрив шлюбу, втрата друга — навіть якщо зв’язок обірвався давно — також може призводити до глибокої душевної кризи.
Іноді люди не визнають власного болю. Їм не хочеться аналізувати свій стан, заглядати всередину. Тоді вони ховаються у вигаданому світі, де все «так, як їм хочеться». Але така втеча лише поглиблює внутрішню порожнечу. Зневіра поволі переростає у відчай, що стискає душу мов лещата.
Деякі люди вважають себе невдахами: що б не робили — нічого не вдається. Це, звісно, засмучує й озлоблює. Але саме в такі моменти важливо вчитися приймати себе з любов’ю, з гумором, навіть із самоіронією. Якщо ми не в силах змінити обставини, маємо змінювати ставлення до них.
Змінити стан душі іноді допомагає навіть проста зміна обстановки.
Та багато хто замість цього обирає лежати з телефоном у руках, уникаючи спілкування і світу. Страждати на самоті — легше, ніж боротися. Але якщо туга не минає, зверніться до Отця Небесного — з молитвою:
Молитва при зневірі
Укріпи мене, Боже, благодаттю Святого Духа.
Дай мені силу скріпитися душею і звільнити серце моє від усякої тривоги та марної турботи;
нехай не опановують мною земні бажання чи прагнення до речей тимчасових,
але навчи мене бачити їх як суєту, бо все минає — і вони, і я.Бо нема нічого тривалого під сонцем, де все — марнота й знемога духа (Муд. 1,14).
Дай мені, Господи, небесну мудрість:
щоб я Тебе понад усе шукав і в Тобі знаходив,
Тебе понад усе розумів і любив,
а все інше сприймав відповідно до Твоєї святої волі.Дай мені сили уникати облесливих і терпляче зносити супротивників.
Бо істинна мудрість — не впадати у відчай від кожного слова і не слухати облудних мов.Якщо душа ступає на таку дорогу — вона йде до миру.
Будьте певні: Господь неодмінно почує щире звернення і втішить навіть найглибшу скорботу.
Про причини зневіри розповідає священник:
«Коли ми щиро радіємо — ми близькі до Бога. А коли впадаємо в зневіру — значить, ми віддалилися від Нього, підмінивши живу віру істиною суєтними речами. Це дуже небезпечний стан, бо саме в цей момент руйнується наше благочестя.
Людина може присвятити все життя добрим справам, та якщо душа її порожня — все марно. І зневіра — це, по суті, та сама духовна порожнеча.
Як подолати її? Насамперед — звернутися до Бога особисто. Навіть без молитвослова. Просто — щиро, як дитина до люблячого Батька. Ми відвикли від таких розмов. Ми багато говоримо, але не слухаємо. А без слухання — немає відповіді. І якщо ми не чуємо Бога, ми втрачаємо орієнтир.
Одного разу я запитав у молодих вірян, як вони моляться. Вони відповіли:
— Ми читаємо ранкові та вечірні правила.
— А що ви чуєте у відповідь?На їхніх обличчях з’явилося здивування.
— Отче, а що ми маємо чути?Ми звикли говорити, але не чекати відповіді. І саме в цьому криється глибина зневіри — у втраті живого діалогу з Богом.
Зневіра — це зруйновані мрії і втрачена надія. Це життя у майбутньому, а не в теперішньому. Але справжнє — лише те, що є зараз. І ми маємо приймати його з вдячністю.
Так, зневіру важко подолати. Але якщо ми звернемося до Господа щиро і навчимося слухати Його — неодмінно знайдемо вихід. Бо коли ми відчуваємо, що Бог — поруч, люблячий і живий, — наше серце оживає і життя набуває нового сенсу.»
