Нині слово «медитація» чутно дедалі частіше. Відкриваючи соцмережі, бачимо, що для багатьох це вже спосіб життя, а не просто популярний термін. Більше того, медитацію почали ототожнювати з молитвою. Але ці поняття мають мало спільного.
Вони абсолютно різні духовні практики. Молитва – це звернення, в якому неодмінно передбачається Той, до кого людина звертається: Бог. Навіть якщо ми не чуємо відповіді на наше звернення, ми однаково розраховуємо на те, що нас слухають. Молитва – плід особистих стосунків між людиною та Богом. Хто не вірить у Бога як у Особистість, не може й молитися.
Медитація не звернена ні до кого конкретно. Медитуючи, людина вимовляє слова чи звуки, але тільки для того, щоб певним чином налаштувати саму себе, свою свідомість. Багато про що говорить вже зв’язок цього слова з латинським meditatio — «роздум». А індійський вчитель йоги (у якій медитація відіграє особливо важливу роль) Патанджалі взагалі називає медитацію «припиненням діяльності свідомості». Словом, ніщо не заважає займатися медитацією навіть абсолютно невіруючій людині.
У медитації прагнуть за допомогою певних прийомів (фокусування уваги, повторення слів, дихальних вправ) так змінити свою свідомість, щоб отримати якийсь корисний з точки зору медитації результат. Атеїсти та агностики, наприклад, можуть прагнути до набуття спокою, ясності та зібраності розуму.
Християнська молитва народжується з любові людини до Бога, з пошуку спілкування з тим, кого любиш. Віруючі у молитві шукають одкровень від Бога. Можна просити у Господа допомоги і підтримки, можна дякувати Йому або прославляти — у будь-якому разі людина вільно надає себе Богові, не наполягаючи на своєму, а повторюючи за Христом: «Не моя воля, а Твоя нехай буде» (Лк. 22:42) ). Технічні прийоми, які допомагають «умовити» або тим більше «примусити» Бога виконати те, що просить, у молитві не просто недоречні, а суперечать самій її суті.
Християнську молитву доповнювати нічим і нема чого: спілкування з Богом для віруючої людини — найголовніша цінність. Християнин розуміє, що стати кращим або отримати те, чого він потребує, можна тільки з Божою допомогою. І в молитві смиренно просить Господа про таку допомогу.
Медитація ж — навіть якщо медитатор вірить у Бога — містить у собі елемент примусу: приводячи себе у певний психоемоційний стан, людина ніби наполягає на тому, щоб із нею «вийшли на зв’язок», щоб до її прохань прислухалися. Можна сказати, що він вирушає у духовний світ, не питаючи, чи готові там спілкуватися. Крім того, такі «подорожі» загрожують розвитком гордині: той, хто досяг успіхів у медитації, може уявити себе цілком самодостатнім, чи не всемогутнім.
Велике питання — чи з Богом хоче поспілкуватися людина, яка займається медитацією? Адже духовний світ різноманітний, і зовсім не з його мешканцями можна безпечно «зв’язуватися». А містично налаштований медитуючий часто й сам до ладу не знає, кого зустріне у своїй «духовній подорожі». Він закликає сили, про які не має жодного уявлення. І завжди стикається із злими силами. Просто тому, що з Богом неможливо спілкуватись на таких «умовах».
Подумайте над цим, перш ніж зайнятися медитацією.
