Сімнадцятирічна Соня Крицька розповідає про своє чудове зцілення.
Незвичайне захворювання
З трьох років я ретельно займалася художньою гімнастикою, присвячуючи весь вільний час тренуванням. Мені подобалася гімнастика, і тренер бачив у мені здібну ученицю, тільки згодом займатися ставало дедалі важче. Справа в тому, що приблизно з семи років у мене почалися серйозні проблеми з кістками. Я часто ламала руки, ноги, перенісся, пальці.
Спочатку батьки не надавали цьому серйозного значення, списуючи на травматичність самого виду спорту. Тим більше, і моя мама, і мій тато самі спортсмени, вони звикли зазнавати болю та не розслаблятися. Але коли переломи сталися занадто часто, батьки звернулися до лікарів.
Лікарі після обстеження заявили, що в мене вроджена крихкість кісток, і з цим нічого не вдієш. Порадили вживати більше кальцію. Пам’ятаю, як багато я їла сиру, приймала різні препарати, що містять кальцій, але мої кістки не ставали міцнішими. Це було дивне та незрозуміле захворювання для цілком здорової дівчинки-спортсменки.
Після травм навіть коли кістки зросталися, вони не давали мені спокою. Завжди ,боліли і руки, і ноги: реагували на погоду та перевантаження. Часто я вживала знеболювальні, щоб продовжувати тренуватися та брати участь у змаганнях.
Прагнучи до мети
Спорт кидати мені не хотілося. У мене була мета, яку я хотіла досягти за будь-яку ціну: отримати звання майстра спорту.
За весь час моєї спортивної кар’єри я перенесла сімнадцять переломів та тридцять вивихів. Моя стопа була зламана чотири рази, руки та ноги неодноразово страждали від травм, але, незважаючи ні на що, я досягла своєї мети – стала майстром спорту.
У п’ятнадцять років я пішла з гімнастики, але переломи продовжували мене переслідувати. Тепер, варто мені десь просто впасти, як неодмінно страждали кістки.
Страшний перелом
Останній раз це трапилося рік тому. Я впала вдома зі сходів і зламала руку. Перелом був майже відкритий, кисть бовталася буквально на шкірі. Зібравши останні сили, я поїхала до травмпункту.
Там мене вже знали та сприймали як постійного пацієнта. Відразу зробили рентген і запропонували провести операцію: кістки виявилися сильно зміщеними, необхідно було вставляти металеві штирі. Я жахнулася від такої пропозиції і погодилася лише на просте гіпсування, підписавши відмову від операції. Подумала: молитимусь Господу, щоб кістокі самі зрослися правильно.
Невже знову операція?
Однак, коли через місяць я знову приїхала до тієї ж лікарні, на мене чекало страшне розчарування. Моя рука, яку дістали з гіпсу, виглядала жахливо: синювато-чорна, вона залишилася кривою і потворною.
Навіть неозброєним оком видно, що кістки зрослися неправильно. Мені знову зробили знімок. На ньому було видно, що кістки в області зап’ястя схожі на букву ікс. Рука не згиналася і не розгиналася.
– Ну ось, Софіє, що ми тобі й говорили, – подивившись знімок, сказав лікар. – Тепер точно доведеться тобі робити операцію – ламати кістки і вставляти металеві штирі, щоб випрямити руку.
Я розплакалася: «Господи, невже мене знову чекає мука? Скільки можна мені страждати? Невже це на все життя?!
– Ну-ну, не плач, ти ж спортсменка, – спробував заспокоїти мене лікар. – Випий знеболювальне і посидь у коридорі, доки не приїдуть твої батьки. А потім ми готуватимемо тебе до операції.
Як у тумані
Я вийшла у коридор. Все, як у тумані, пливло перед очима. Мені було боляче та страшно. Я дивилася на свою руку – вона виглядала огидно. Але мені все одно не хотілося на операційний стіл. До того ж я просто втомилася від усіх цих випробувань.
Прямо в коридорі, на лавці, я звернулася до Бога з відчайдушною молитвою. Спершу я більше плакала, ніж говорила щось Богові. Потім моя молитва оформилася в слова, і я вголос почала волати до Господа. Потрібно сказати, що я ніколи раніше не молилася голосно при чужих людях. Я завжди соромилася, для мене простіше було сховатись десь у затишний куточок і тихо поспілкуватися з Богом. Але тут мене ніби прорвало. Я вже сповзла з лави на підлогу лікарняного коридору і стояла навколішки. Люди навколо явно стурбувалися моєю поведінкою. Одна жаліслива бабуся почала мене втішати: «Не плач, дитино, все буде добре. Ти ще така молоденька!
В іншій реальності
Я і чула, і не чула її, бо все більше занурювалась у спілкування з Господом. У цей момент Він ставав для мене реальним, як ніколи. Я чула Його голос, відчувала Його чудову присутність. Це переживання важко передати словами, тому що така близька розмова з Господом відбувається наче в іншій реальності – у духовній. Краєм ока я бачила, як темніє за вікном, як косяться на мене відвідувачі лікарні, але вся моя серцева увага була зосереджена тільки на Господі одному.
Минуло, напевно, години дві чи три. Моя молитва не припинялася. Оточуючі, можливо, думали, що я маю з головою проблеми. Я розуміла, що про мене шепочуться і на мене оглядаються, але мене це, як не дивно, мало хвилювало.
Реальне диво
Я відчувала, що в той момент треба було молитися саме вголос – так, щоб усі навколо чули, до кого я звертаюся. Інакше лікування не відбудеться.
Раптом я відчула якесь печіння у хворій руці. Воно не завдавало мені додаткового болю, проте було досить відчутним. У цей момент близькість Господа досягла свого апогею: мені здавалося, що якщо я розплющу очі, то просто засліплю від сяйва Ісуса. “Напевно, саме зараз Він мене зцілює”, – промайнуло в мене в голові.
А потім раптово біль зник. Я прошепотіла: «Господь, ну все, дякую, моя рука зцілена».
Я подивилася на свою руку – вона стала абсолютно рівною та красивою. Замість синьо-чорного остраху з’явився нормальний рожевий колір.
Лікар не міг повірити
До мене підійшов лікар і покликав на другий знімок, необхідний для операції. Звернув увагу на порозовілу руку: Що, тональним кремом намазала? Я відповіла: “Ні, просто Бог мені її зцілив”. «Знаємо ми ваші зцілення. Іди, роби знімок», – кинув лікар на ходу.
Коли я повернулася зі знімком, який показував, що всі кістки лежать ідеально правильно, лікар не повірив своїм очам: Ти що, знімок чийсь чужий принесла? Точно, переплутала! Ходімо разом до рентгенолога!»
Переконавшись у вірності знімку, лікар здивовано подивився на мене: «Ти кому там, у коридорі, молилася?»
Я радісно відповіла: «Я молилася своєму Богові Ісусу Христу! Саме Він повністю зцілив мою руку».
Лікар мовчки розвів руками. Я розуміла його мовчання: важко щось сказати, коли Боже чудо відбувається прямо на очах!
Додому я летіла наче на крилах – так не терпілося поділитися з рідними радісною звісткою. Ще ніколи я не бачила такого явного Божого зцілення! Мама плакала від щастя, слухаючи мою плутану розповідь, і невпинно дякувала Ісусу.
З того часу я не мала жодного перелому. Мої кістки стали міцними, як у всіх звичайних людей. Якщо Бог зцілює, то робить це досконало!
