«Господь дав, Господь і взяв, нехай буде ім’я Господнє благословенне навіки» (Іов 1:21).
Дорогі друзі, хочу поділитися з вами дивовижною молитвою. Колись її привіз мені приятель із паломницької подорожі. Це молитва до Господа, написана святим старцем Михаїлом Ургебадзе (1929–1995), архімандритом Самтаврійським. Я читаю її в будь-який час дня, бо відчувається: автор складав її з такою сердечною радістю й натхненням, що хочеться весь світ обійняти.
Молитва до Господа святого старця, архімандрита Михаїла Самтаврійського (Ургебадзе)
Господи, молю Тебе, з небес почуй нас, зглянься на нас, подай Свою милість, відпусти нас із миром, щоб ми ходили Твоїм шляхом, виконували Твої заповіді й відкидали зло.
Навчи нас, Господи, молитися перед Тобою й виконувати Твій святий закон, щоб серце наше стало відданим Тобі, а життя наше було вірним Твоїй святій волі. Амінь.
Ми знаємо, друзі: усе влаштовується добре для того, хто вміє терпіти й довіряти Богові.
Коли на серці стане самотньо,
А найближчий стане чужим,
Поглянь на небо й зітхни глибоко —
Пам’ятай: Бог завжди з тобою!
Варто пам’ятати й про те, що сила духу дається нам не на завтрашній, а на сьогоднішній хрест.
Притча
Один глибоко засмучений чоловік розповів іншому про свої турботи й запитав:
— Чому мені так важко? Просто сил немає…
— Тому, — відповів той, — що ти разом зі сьогоднішньою ношею взяв ще й завтрашню. І несеш її власною силою — а не Божою.
Хіба це не знайоме кожному з нас? Ми поспішаємо зробити якомога більше, працюємо до виснаження, сподіваючись: ще трохи — й відпочинемо. Але замість відпочинку падаємо від непосильної ваги — у кращому випадку в лікарняне ліжко, у гіршому — в могилу.
Щоб не доводити себе «до краю», варто дослухатися до мудрих порад. Ось що говорить архімандрит Мелхиседек (Артюхін):
«Святі отці кажуть, що всяке стікання обставин — від Господа. І ми віримо в це, бачимо в цьому Божий Промисел. Але все ж починаємо тужити, що могли вчинити інакше, уникнути помилки. Та навіть наші й чужі промахи, хоч і скоєні з власної волі, також у волі Божій. Інакше все пішло б не так, як сталося з Його допусту. Треба смирятися, приймати те, що є, не мучити себе думками про те, що життя не йде за нашими бажаннями. Бо Господь дав, Господь і взяв, нехай буде ім’я Господнє благословенне навіки».
А архімандрит Рафаїл застерігає від іншої небезпеки:
«У духовному житті лише ми самі можемо справді принизити себе. А те, як ставляться до нас інші — грубість, байдужість, насмішки, образи — це бумеранг, який рано чи пізно повернеться до того, хто його кинув. Найголовніше — берегти своє серце від образи й тим паче від помсти. Моліться за тих, хто завдав вам болю, не кажіть про них нічого злого. Пам’ятайте: спасіння і самопізнання без скорбот неможливе».
Він наводить приклад: два дзвони — залізний і срібний. Зовні схожі, але звук різний: у заліза — глухий і різкий, у срібла — чистий і мелодійний. Так і скорботи — це удари по нашому серцю, які виявляють, що в ньому накопичено.
Усе тимчасове
У цьому світі ми лише гості. І так багато треба встигнути. Як точно сказала письменниця Ліна Гаврилова у творі «Все тимчасове…»:
«Щомиті хтось покидає цей світ. Ми вже стали в цю чергу, навіть якщо не усвідомлюємо цього. Ми не знаємо, скільки людей попереду. Ми не можемо стати в кінець. Ми не можемо вийти. Ми не уникнемо її.
Тому, поки стоїмо в цій черзі, задумаймося:
– помічай добрі миті,
– цінуй час, дарований тобі,
– визнавай цінність іншої людини,
– роби свій голос чутним у світі,
– роби малі справи великими,
– живи так, щоб люди раділи від спілкування з тобою,
– люби тих, хто поряд,
– принось мир у життя інших: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5:9),
– не забувай говорити близьким про свою любов,
– не шкодуй про минуле, а щиро кайся у гріхах, які тяготять,
– і будь готовим.
Пам’ятай: тут ти можеш усе змінити. Там — уже ні. Господи, допоможи нам пам’ятати про це».
Які глибокі слова! Недарма сказано: «Найгіркіші сльози над могилою — про невимовлені слова і незавершені справи» (Гаррієт Бічер-Стоу).
Дорогі мої, хай у ваших серцях завжди буде віра, мир, смирення і любов!
