«Господи, не в гніві Твоїм карай мене і не в ярості Твоїй докоряй мені, бо беззаконня мої перевищили голову мою, як тяжкий тягар пригнітили мене» (Пс. 37:2, 5).
Це другий псалом із шестопсалмія, який ми чуємо щоденно на кожному богослужінні: «Господи, не в ярості Твоїй докоряй мені, і не в гніві Твоїм карай мене».
Автор цього псалма — цар Давид. У заголовку він має назву «На спомин про суботу». Це може вказувати як на час виконання псалма під час богослужіння — в суботу, так і тлумачитися буквально, адже «субота» в перекладі означає «спокій». Тож більш точний зміст заголовка — «на спомин про спокій».
Зміст 37-го псалма свідчить про пошуки внутрішнього миру, якого Давид був позбавлений через гріхопадіння. Цей мир повертається через покаяння, тому псалом має яскраво виражений покаянний характер.
«Господи, не в гніві Твоїм карай мене і не в ярості Твоїй докоряй мені» — ці слова вже звучали в 6-му псалмі, але тоді ми свідомо їх пропустили, щоби пояснити їх сьогодні.
Як Бог може гніватися, якщо головна Його властивість — любов? Як можуть бути в Ньому пристрасті?
Насамперед, згадаємо, що таке антропоморфізм. У різноманітній літературі, включно зі Святим Письмом, ми часто зустрічаємо антропоморфізми — вирази, які надають Богові, духовним силам або неживим предметам людських властивостей. Простіше кажучи, всьому нелюдському приписуються людські риси.
Так, наприклад, у поезії дощ може «плакати», лисиця — «говорити», а в Писанні Бог має «вуха», «очі», «руки», «ноги», а також почуття чи якості, не властиві Його божественній природі. Мета цього — зробити ближчим до людського розуміння незбагненне Божественне. Подібно до того, як притча через побутові приклади передає духовні істини, так і антропоморфізми наближають людину до розуміння дій і властивостей Бога.
Маємо чітко усвідомлювати: Божий гнів — це не людська пристрасть. Гнів у Бога — як мова в лисиці або сльози в дощу — це лише образ, який допомагає нам краще зрозуміти Його святість і дію щодо гріха. Через ці слова передається важлива істина: Господь не залишається байдужим до гріха і зла. Саме це хотів висловити Давид, говорячи про гнів і ярість Господа.
Так, Господь милосердний і любить усіх — як праведників, так і грішників. Але Він також може карати — тобто навчати людину. І найголовніше — Бог любить грішника, але ненавидить гріх. Він не толерує зло, не залишається бездіяльним перед ним.
Якщо іноді здається, що Бог «заплющує очі» на гріх, то не тому, що Йому байдуже, а тому, що людина щиро кається. Це — не прояв толерантності до зла, а вияв Його милості до того, хто розкаюється. Це суттєво відрізняється від сучасного поняття «толерантності», яку іноді намагаються приписати навіть Богові.
Отже, Господь не має пристрасті гніву, але Він не байдужий. Він активно діє у світі й у житті кожної людини. Прикладом цього є випадок, коли Христос вигнав торговців із храму — не тому, що гнівався, а тому, що не міг залишатися осторонь.
Натомість сучасна думка намагається представити «безгнівність» як повну бездіяльність перед злом, подібну до стану людини, яка втратила здатність реагувати на будь-що. Але це — омана. Безпристрасність у християнстві кардинально відрізняється від, скажімо, буддистського розуміння, де йдеться про повну відсутність емоцій і оцінок.
Людина, створена за образом Божим, має в собі природну силу, яка спонукає її не бути байдужою до гріха. Святі Отці називали її «дратівливою силою душі». Первісно ця сила була даною людині як духовний імунітет проти гріха. Вона мала захищати душу, як імунітет захищає тіло від вірусів.
Проте після гріхопадіння ця сила почала діяти неправильно: замість того, щоб спрямовувати гнів проти гріха, він звертається проти самої людини. Це і є гріховний гнів.
Можна сказати, що гнів — це духовний імунітет, який вийшов з ладу. Подібно до аутоімунного захворювання, коли імунна система починає атакувати власне тіло, гнів руйнує людину зсередини.
Тож завдання людини — не знищити гнів як силу, а направити його правильно, як було задумано Богом. Інакше — це як повністю знищити імунну систему. Ми знаємо, чим це загрожує: приклад — ВІЛ/СНІД. До речі, поняття «толерантність» виникло саме в медицині й означає відсутність імунної реакції — як на ліки, так і на віруси.
Отже, толерантність у сенсі повної байдужості — це зовсім не Божа властивість і тим більше не чеснота християнина. Для душі це — як відсутність імунітету.
Повернімося до 37-го псалма. Давид просить, щоби Господь не карав його у Своєму гніві. Він усвідомлює, що покарання допускається Богом, але благає про милість, щоби це випробування було йому під силу.
Саме в цей час його син Авесалом готував заколот. Давид бачив і розумів, що ось-ось вибухне буря, але нічого не вдіяв, хоча мав усі ресурси як цар. З цього псалма видно, що Давид свідомо нічого не робив, бо розумів, що в тому, що відбувається, — діє Божий Промисел. Він смиренно прийняв цю волю Божу і віддав себе Йому з покаянням.
Це, однак, не означає, що ми маємо в усіх ситуаціях залишатися пасивними. Це не завжди розумно. Але бувають обставини, що виходять за межі нашого впливу, і в них ми чітко бачимо Божу руку або розуміємо, що ці події мають очищувальне значення для нас.
Щоб пройти такі випробування благочестиво й із найменшими втратами, слід, як Давид, віддати все в руки Божі. Відвернути увагу від зовнішніх ворогів, які є лише знаряддям у Божих руках, і зосередитися на молитві та покаянні. Якщо можна так висловитись — присісти, заплющити очі та з терпінням перечекати. Варто пам’ятати: скорбота — як буря, вона не стоїть на місці. І якщо вона неминуча, краще стояти міцно, ніж тікати.
Саме так вчинив Давид. Буря добряче його потрясла, але минула. Він знову повернувся на царський престол, а головне — його душа знову поєдналася з Богом і знайшла той мир, якого він найбільше прагнув.
Псалом 37:
1. Псалом Давидів. На пам’ятку.
2. Господи, не карай мене в гніві Своїм, і не завдавай мені кари в Своїм пересерді,
3. бо прошили мене Твої стріли, і рука Твоя тяжко спустилась на мене…
4. Від гніву Твого нема цілого місця на тілі моїм, немає спокою в костях моїх через мій гріх,
5. бо провини мої переросли мою голову, як великий тягар, вони тяжчі над сили мої,
6. смердять та гниють мої рани з глупоти моєї…
7. Скорчений я, і над міру похилений, цілий день я тиняюсь сумний,
8. бо нутро моє повне запалення, і в тілі моїм нема цілого місця…
9. Обезсилений я й перемучений тяжко, ридаю від стогону серця свого…
10. Господи, всі бажання мої перед Тобою, зідхання ж моє не сховалось від Тебе.
11. Сильно тріпочеться серце моє, опустила мене моя сила, навіть ясність очей моїх і вона не зо мною…
12. Друзі мої й мої приятелі поставали здаля від моєї біди, а ближні мої поставали оподаль…
13. Тенета розставили ті, хто чатує на душу мою, а ті, хто бажає нещастя мені, говорять прокляття, і ввесь день вимишляють зрадливе!
14. А я, мов глухий, вже не чую, і мов той німий, який уст своїх не відкриває…
15. І я став, мов людина, що нічого не чує і в устах своїх оправдання не має,
16. бо на Тебе надіюся я, Господи, Ти відповіси, Господи, Боже мій!
17. Бо сказав я: Нехай не потішаться з мене, нехай не несуться вони понад мене, коли послизнеться нога моя!
18. Бо я до упадку готовий, і передо мною постійно недуга моя,
19. бо провину свою визнаю, журюся гріхом своїм я!
20. А мої вороги проживають, міцніють, і без причини помножилися мої недруги…
21. Ті ж, хто відплачує злом за добро, обчорнюють мене, бо женусь за добром…
22. Не покинь мене, Господи, Боже мій, не віддаляйся від мене,
23. поспіши мені на допомогу, Господи, Ти спасіння моє!
(Псалми 37:1-23)
