До Бога Ніна Павлівна Пєтухова прийшла у свій ювілейний 75 рік. Загартована в труднощах Ніна мала сильний характер і завжди досягала мети. Позаду – нелегке життя дівчинки-сироти, якій не просто було вижити без батьків і навіть без дитячого будинку, але виросла як особистість: здобула дві вищі освіти, звання майстра спорту, збудувала будинок та виростила дітей. Хто був з нею поряд протягом усього життя? Про це наша розповідь.
Вперше про Ісуса Христа Ніна Павлівна почула від свого сина – двометрового красеня, чемпіона світу з академічного веслування. Саме він подарував їй Біблію і розповів про люблячого Спасителя. Ніна слухала сина уважно, не сперечалася. Навіть спробувала прочитати Святе Письмо після його від’їзду до столиці. Але, маючи три освіти – медичну, педагогічну та економічну, нічого не змогла зрозуміти в мудрій Книзі та відклала її.
Потім випадково у місті Ніна Павлівна зустріла свою давню приятельку, яка згодом неодноразово запрошувала її до євангельської церкви. Але Ніна Павлівна відповідала незмінним та категоричним ні!
Так непомітно пролетіло ще кілька років. Ніна іноді думала про Бога, згадуючи розмову із подругою. Проте до церкви йти не поспішала.
Сина не стало
Наближався сімдесятий день її народження, коли на Ніну Павлівну несподівано впали тяжкі випробування. Як грім серед ясного неба прийшла найстрашніша звістка, яка тільки може почути матір: «Ваш син трагічно загинув в автокатастрофі». Ніна Павлівна не вірила своїм вухам – тільки вчора після теплої сімейної вечері вона проводила сина на море, побажавши йому гарного відпочинку, а сьогодні їй повідомляють таку безглуздість. “Цього не може бути! – Закричала вона, відмовляючись повірити в те, що трапилося. – Це не він, мій син живий! Голос на тому кінці телефонного дроту здригнувся, але твердо повторив сумну звістку.
Розум матері відмовлявся прийняти дійсність. Посеред ночі Ніна Павлівна вибігла з дому надвір і, ридаючи, помчала куди очі дивляться. Звідусіль їй чувся рідний голос: “Мамо, мамо!” Немов син останній раз кликав на допомогу. … Ошалену від горя жінку схопили сусіди, привели в будинок, поклали в ліжко. До світанку сиділи разом із нею і плакали. А вранці розчавлена горем мати поїхала до місця трагедії.
Син справді загинув у тій катастрофі. На згадку залишилася лише загальна сімейна фотографія, яку вони зробили за день до його смерті.
Зламана горем
Після похорону Ніна Павлівна серйозно захворіла. Горе зламало згорьовану матір. Відмовили ноги, тиск перевалив за двісті і не збивався нічим. Встановили діагноз – гіпертонія. Серце розривалася від болю через втрату сина, життя після його загибелі втратило всякий сенс. Ніна поринула у тяжку депресію, в якій провела довгих шість років. Вона майже не виходила з дому, перестала спілкуватися з усіма. Від колишньої самовпевненої та самодостатньої жінки не залишилося майже нічого.
Якось до неї в гості приїхала онука. Дівчинка повідомила бабусю щось незвичайне: «Ми з мамою ходимо до церкви. Тієї самої, куди тебе багато років тому запрошувала твоя подруга. У нашому місті теж така є». Ніна Павлівна здивувалася, але виду не подала. А наступного дня чомусь подзвонила тій старій приятельці та запитала, коли можна потрапити на богослужіння до церкви, яку вона відвідує. Ніна вирішила сходити туди будь-що-будь, наче це був її останній шанс. Подруга, звісно, зраділа та пояснила, як дістатися місця.
Бог – ближче та рідніший
У неділю рано-вранці Ніна Павлівна, сама собі, викликала таксі і, перемагаючи біль у опухлих ногах, поїхала на богослужіння. Бог виявився ближчим і ріднішим, ніж Ніна могла собі уявити. Виявляється, Його не треба було боятися чи щось Йому доводити. Він просто любив її і чекав. Тому, коли запросили вийти вперед для молитви всіх охочих примиритися з Господом, вона повільно, ледве пересуваючи ноги, вийшла вперед.
«Сльози застилали очі, голова була як у тумані, але душа відгукувалась на кожне слово молитви покаяння. Я ясно розуміла, що на цей момент чекала все життя», – згадує Ніна Павлівна.
Новонавернену сестру Ніну запросили на збори малої групи, де віруючі щотижня моляться та вивчають Писання. І хоча така форма спілкування здавалася незвичайною, Ніна Павлівна погодилася. Там вона познайомилася з людьми, які вже давно ходили до церкви і намагалися жити за біблійними принципами. Допитливий розум Ніни жадібно вбирав нову інформацію. “Після покаяння читати Біблію стало легко та захоплююче. З’явилося відчуття, що через Писання незбагненним чином спілкуєшся з Самим Богом, – зізнається вона. – У сімдесят п’ять років я нарешті зрозуміла, що Біблія – мій найголовніший підручник! Пізнання Бога і себе у світлі Його слова не зрівняється з вищими освітами».
Таємниці з дитинства
Через деякий час Ніна прийняла у церкві водне хрещення, з радістю присвячуючи своє життя Христові. У церкві з’явилися нові друзі, які оточили жінку турботою та увагою. Зранена, очерствіла душа Ніни Павлівни поступово розмерзлася. «У такій теплій атмосфері християнського кохання я почала втрачати «шипи та колючки», якими обростала довгі роки. Адже життя сироти накладає тяжкий відбиток», – зітхає вона.
Саме тут, у близькому спілкуванні з віруючими, Ніна Павлівна вперше розповіла про своє дитинство. Це була таємниця, яку вона зберігала сімдесят років.
«Батьків своїх я зовсім не пам’ятаю, – розповідає Ніна. – Кажуть, їх заарештували за щось. Перші спогади пов’язані з повоєнним містом, де я дівчинкою років чотирьох ховалася від холоду в покинутому ведмежому барлозі. Вдень зігрівалася у теплих сірководневих джерелах річки, вночі – у барлозі. А в лісі добувала собі їжу: каштани, чинар, молоді пагони рослин. Бог оберігав від отруйних.
Якось молодий геолог натрапив на мене сплячу, закричав від несподіванки. Я теж. Виявилось, що вони з дружиною бездітні. Взяли мене, пригріли, нагодували, назвали Ніною. Через рік у молодят народилася своя дитина і мене знову відвезли на джерела.
Знову самотність, холод та голод. Заїжджа сімейна пара з Прибалтики визнала в мені зниклу під час війни дочку. Забрали із собою. Але при найближчому розгляді виявили родимку не з того боку. Повернули де взяли. Через час ще одна пара взяла до себе, але й їм я швидко набридла. Знову на вулиці, але вже не плакала від розпачу.
Летіли роки. Зглянулася на самотню жінку, яка мене притулила. Іноді годувала. Спала я в кутку бараку на тапчані. У бараку було понад 20 людей. З моїх слів у казенному будинку виписали свідоцтво про народження, де надали прізвище та по батькові тієї самотньої жінки. Пішла до школи, там їла щодня: доїдала сніданки за дітьми заможних батьків. Незабаром так звана прийомна мати вийшла заміж, і я знову почала жити одна в чиємусь сараї. Що їла? У що вдягалася, де спала? Один Бог знав і оберігав мене від поганих людей.
Школу закінчила та поїхала на даху вагона вступати до педінституту. І вступила. Навчалася легко, на одному подиху. Там же зайнялася спортом, виступала на міжнародних змаганнях. Три освіти, чоловік, двоє дітей. Працювала на керівних посадах. Збудували будинок. Із чоловіком розійшлися. Вже у зрілому віці виявили рак щитовидної залози – купання у сірководневих джерелах у дитинстві не пройшло безслідно. Але з Божою допомогою вижила. І останньою прийшла ще одна трагедія – смерть сина. Через цей страшний біль Господь зміг достукатися до мого впертого серця. Дав покаяння, зцілив душу», – розповідає Ніна.
Все по-новому
З того пам’ятного дня, коли Ніна Павлівна вперше переступила поріг церкви, минуло два роки. Від колишньої депресії, від якої повільно вмирала жінка, не залишилося й сліду. Ноги майже зовсім перестали боліти, тиск нормалізувався.
Але ще більшою радістю стало примирення із дочкою, з якою Ніна Павлівна не знаходила спільної мови багато років. Після того, як і дочка, і мати, і онука повірили в Христа, між ними склалися чудові стосунки. “Ти тепер мені не бабуся, а сестра у Христі”, – жартує онука. «Так, для Небесного Батька я завжди буду дитиною, а Його діти – моїми братами», – відповідає бабуся, яка ніколи не знала свого земного батька та рідних братів.
