– Мам, я прийшов! – пролунав з передпокою голос Дмитра, а потім клацання замку. І він тут же з’явився у дверях кухні, широко посміхаючись.
– Ой, здрастуйте! – знітився він, помітивши незнайомого чоловіка, що сидить за столом. І завмер у дверях, переводячи погляд на матір. Та зніяковіло посміхнулася:
– Ось познайомся, Дмитрику, це… Юрій Васильович…
– Здрастуй… Можна просто – дядько Юра, – чоловік підвівся, привітно посміхаючись, і простяг йому руку. Дмитро мовчки потиснув руку.
– Сідай, синку, з нами обідати…
Мама схопилася за дверцята шафи, щоб дістати тарілку.
– Ні, я потім, – похитав головою Дмитро і зник у своїй кімнаті, ввімкнув комп’ютер.
А через десять хвилин прийшла мама, підійшла до нього ззаду, обійняла, скуйовдживши волосся.
– Ну… як він тобі?
– Хто?
– Ну Юрію… тобто дядько Юра?
– Звичайний чоловік, – знизав плечима Дімка, не відриваючись від монітора, – а що?
– Ну мені хочеться, щоб ви потоваришували…
– Це ще навіщо? — Дмитро здивовано озирнувся на матір. Та почервоніла, як дівчисько. У Дмитра похолола спина в поганому передчутті. Він крутнувся на своєму кріслі і вп’явся очима в материне обличчя.
– Тільки не кажи, що він тут житиме, з нами, – процідив він крізь зуби.
Мама насупилася.
– Він що… тобі зовсім не сподобався?
– Мам! – крикнув Дмитро, втрачаючи терпіння, – не відповідай питанням на запитання. Ти за нього зібралася заміж?
– Так, – кивнула вона і знову почервоніла, але цього разу від насолоди, – Юра зробив мені пропозицію. Знаєш, він… чудовий. Він обов’язково тобі сподобається.
– А тато означає був поганим? – зло перебив Дмитро, дивлячись на неї суворим поглядом.
– Непоганим… Але не склалося в нас, ми різні люди… І цілі у нас різні… Не сиділося йому на одному місці, все здавалося, що десь краще, ніж у нас. Так і кочує з місця на місце, як перелітний птах.
– Ну і ти б кочувала, раз заміж за нього вийшла, – Дмитрикові очі звузилися… А ти? Ех ти!
Дмитро схопився, вихопив з шафи рюкзак і почав нервово кидати в нього свої речі.
– Куди ти зібрався? – мати зі страхом спостерігала за ним.
– До діда піду жити, сподіваюся, не вижене, – буркнув Дмитро, потім додав, – а вам щастя та любов! Але вже без мене…
Із цими словами вискочив за двері.
Микола Сергійович, Дмитрів дід по батьківській лінії, порався у своїй майстерні, коли його 15-річний онук, червоний і скуйовджений увірвався до нього разом із рюкзаком. Плюхнувся на диван, важко дихаючи, наче за ним всю дорогу гналися.
– Привіт, – похмуро буркнув він, – можна я у вас поживу? Адже ви самі звали…
Дід відклав убік інструменти, витер руки ганчіркою.
– Розказуй, що сталося? – стривожено спитав він.
– А якщо не розповім, не приймеш? – хмикнув Дмитро і відвернувся.
– Дурню, я ж допомогти хочу, бачу, що з матір’ю посварився…
– Не посварився … Заміж вона виходить, а я не хочу з чужим жити під одним дахом!
– Он воно що! – простяг дід, – ну та гаразд, цю справу треба обмозгувати. Голодний мабуть?
Дмитро невиразно знизав плечима.
– Ідемо, твоя бабуся пироги пекти збиралася…
Баба Даша від радості сплеснула руками – єдиний онук не дуже часто відвідував їх. У дитинстві любив погостювати, а як підріс, комп’ютер став дорожчим за спілкування. З Іриною, колишньою невісткою, у них стосунки погіршилися після розлучення, майже не спілкуються. Тому дізнавшись, що внучок має намір у них пожити, вона розплакалася від радості.
– Живи, соколику, скільки хочеш, хоч назавжди залишайся, – сказала вона, – он татова кімната завжди вільна для тебе.
Пообідавши, Дмитро пішов у відведену йому кімнату, а схвильована баба Даша місця собі не знаходила від радості.
– Рано радієш, – з досадою зупинив її чоловік, – не хотілося б зі невісткою ворогами стати через онука…
– Ну, невже ми його виженемо? – підібгала губи баба Даша.
– Та я не про те, просто не сильно губу розкочуй, що внучок тут затримається. Помирити їх треба.
– Ось ще… Через її впертість дитина сиротою залишилася, поїхала б за чоловіком, і все було б гаразд…
– Ага, було б, – передражнив її чоловік, – він же як перекоти поле, більше півроку, ніде не затримується. А дитині школа потрібна постійна. Тож правильно Ірина зробила, що не поїхала за ним.
– Все одно вона винна, могла б і втримати, – відрізала дружина.
Дід Коля сперечатися не став. Зазирнув у кімнату до онука:
– Ну, що підеш мені допомагати?
Півдня дід із онуком пиляли, стругали, майстрували новий стелаж у майстерню. І водночас розмовляли про все на світі. Дід намагався не торкатися актуальної теми. Дмитро першим не витримав:
– А що б ти, діду, на моєму місці зробив?
– Я б? – дід задумливо почухав потилицю, – ну у твоєму віці, можливо, ту ж саму гарячку впоров… А ось з висоти прожитих років тобі скажу: якщо ти не даси матері жити своїм життям, вона почне жити твоїм…
А воно тобі треба?
– Це як?
– А так… ось, допустимо… вона розлучиться зі своїм чоловіком заради тебе… У душі з’явиться порожнеча, і вона всю свою увагу, всю невитрачену турботу направить на тебе. Кроку не дасть ступити… Ось згадай моє слово. Житиме твоїм життям. Матері-одиначки, вони, як правило, такі…
Дмитро з відкритим ротом витріщився на діда, щось ретельно обмірковуючи.
– Звідки ти знаєш?
– Та читаю багато книг про стосунки між людьми. Раніше їх було не дістати, а зараз завалися… Багато чого, що раніше було незрозуміло, мені зараз розкрилося…
– Слухай, а ти ж правий… Мама раніше мене замучувала своєю опікою, а останнім часом… відпустила. Так легко дихати стало. Я ще здивувався: що це з нею? А тепер зрозумів: вона просто закохалася і більшу частину уваги тепер цьому… Юрієві віддає.
– Ну ось, – задоволено кивнув дід, – я тобі те саме й кажу. А цей чоловік як тобі з першого погляду?
Дмитро знизав плечима:
– Та ніби нормальний, без понтів. Мені спочатку навіть сподобався, поки я не дізнався про мамине заміжжя. Посмішка в нього приємна…
– Ну от, потоваришуйте з ним. Якщо чоловік хороший, багато чого в нього навчишся. А до нас… завжди можеш повернутися, кімната на тебе чекає, та й ми з бабусею на тебе завжди чекаємо.
У Дмитра мимоволі щось защипало в носі.
– Дякую, – він з почуттям обійняв діда.
Бабуся клопотала на кухні, готуючись увечері здивувати і порадувати коханого онука смачною вечерею, коли Дмитро раптом її гукнув:
-Ну все, бабусю, я полетів… Дякую за пироги… А мені додому час.
Вона різко обернулася, ахнула:
– Як? Вже погостювався? Ти ж хотів пожити?
Хлопець зніяковіло зам’явся.
– Та я це… згаряча.
Потім підійшов і обійняв бабусю, в якої очі були мокрі.
– Не хвилюйся, ба, я тепер набагато частіше вас провідуватиму. Обіцяю…
