Це сталося недавно. На півдні Італії. На Сицилії, в Палермо. Світило сонце. Термометри показували +12, але місцеві люди, звиклі до +30, сиділи у трамваї в теплому одязі, бо це зима. Кожен їхав собі у своїх справах.
У трамваї ще було небагато пасажирів. Залишалися сидячі місця. Кожен був занурений у власний світ. Жінка попереду читала газету. Старший чоловік тримав песика. Молодий елегантно вбраний — нервово листав смартфон.
І ще там був тато із двома дітьми. Донечка сиділа у татка на колінах, роздивляючись вулицю за вікном трамвая. Їхали мовчки. Тим часом кільканадцятирічний на вигляд хлопець, який сидів собі окремо, нетерпляче крутився. — Послухайте! — раптом заговорив він піднесеним голосом. — Я маю вам щось сказати! — Цить, — швидко сказав батько. — Ми тут не самі! — Але я повинен… — відповів нетерплячий син, і за мить знову голосно заявив: — Прошу уваги, мушу вам сказати, що Христос хоче, аби ми сприйняли Євангеліє серйозно. Лише тепер пасажири, роззираючись довкола, помітили, що на колінах хлопця лежить Біблія.
Побачивши, що люди звернули на це увагу, задоволений хлопець заговорив далі. — Це дуже важливо! Ми повинні читати Євангеліє і втілювати його у життя. Зрештою, для чогось же Бог нам його дав! — Або ти зараз стихнеш, або я тобі щось зроблю! — рикнув
батько на весь трамвай. Уже ніхто не займався своїми справами. Тепер у трамваї було двоє головних осіб: син, який рвався проголошувати Євангеліє, і батько, який намагався його втихомирити. Інших голосів не було. Хлопець на хвилинку змовк.
Але не минуло багато часу, як він знову підвів голову і серйозним тоном став закликати: — Це насправді дуже важливо. Євангеліє Ісуса Христа — це наш скарб. Прочитайте хоч би про… — Ну досить! — батько підвівся за свого сидіння. Посадивши дочку на
окреме сидіння, він вирушив у напрямку сина. — Ти догрався! Позаду пролунав голосочок: — Тату, ні… не бий його…
Батько вмить спинився. Озирнувся на донечку, яка просила за братом. У його очах з’явилися сльози. Люди поняття не мали, що
тут насправді сталося. Надалі дивились на цю сцену з напруженням. Чоловік повернувся до доньки та обійняв її з усіх сил. Ніхто в тому трамваї навіть не здогадувався, що ото на їхніх очах заговорила глухоніма від народження дитина. Дівчинка промовила
завдяки чуду. На очах свідків. Так само ніхто у тому трамваї не міг знати, що цього чоловіка вже певний час сильно дратували теми, пов’язані з Господом Богом. Він не міг спокійно всидіти на місці, коли били церковні дзвони. Не витримував, коли на роботі
поставали церковні теми. Зазвичай він або вибухав, або просто виходив. Тепер він теж збирався вийти. А потім покарати сина за непослух. Однак сталося інакше. Через кілька зупинок вони вийшли. Але то вже була зовсім інша людина. Спершу він не зовсім
розумів, що це насправді сталося. Якого чуда він сам став свідком. І хто це чудо звершив. Чудеса на щодень Свідками таких подій ми можемо бути часто. І напевно таке трапляється. Про ці випадки не розповідатимуть по телебаченню. Ми про них не прочитаємо
в світських газетах і не почуємо по радіо. І, може, добре. Може, саме так має бути. Зрештою, цей світ не належить нашій владі. Якраз навпаки. Добре буде пам’ятати, що Бог промовляє у тиші. Невпинно. Вибираючи собі наймужніших і найвідважніших з‑посеред нас. Як, наприклад, хлопець із Біблією в руці.
