“Ілля в воду насцяв”, – казала моя покійна бабця з усією повагою до авторитету біблійного пророка. Ця таємниця про загадкового Іллю, який так негарноо робить – пісяє у воду – не давала мені в дитинстві спокою. Як це так, увесь серпень попереду, а в річку – зась!
А етимологія цього повір”я насправді дуже проста.
Пророк Ілля, як відомо, став у слов”янських міфах аллоперсонажем Перуна, успадкувавши від того не тільки любов до громів і блискавок, а й оцю от міфологічну антиномію верху-низу, гори(лісу) – води, сухого – мокрого (звідси сухий/мокрий Ілля).
В багатьох білоруських і прибалтійських казках Пярун/Перкунас вступає у протиборство з нечистим (змієм). Змій ховається від бога грому під людину, під коня, під корову, під дерево, під камінь, але скрізь бог його знаходить.
Тоді змій зрештою ховається під воду, і лише тоді “громовержець” заспокоюється: “Ну, там і сиди!”. Вода (як низ, як хтонічний простір, семантично – смерть) стає прихистком Перунового антипода.
Звідси – й ворожо-партизанські щодо води дії Іллі – спадкоємця бога грому. Все це в часовому плані відповідає поворотові сонця на зиму – черговому семантичному переходові від життя до смерті в річному колі.
