Православна Церква завжди вважала переривання вагітності дитиновбивством і смертним гріхом. Церква переконана, що людське життя починається задовго до народження дитини, тому прирівнює аборт до вбивства.
Ось як псалмоспівець Давид описує диво зародження нового життя в утробі матері:
«Ти створив нутрощі мої й виткав мене в утробі матері моєї… Не були приховані від Тебе кості мої, коли я створювався у таємниці, витворювався в глибині утроби. Зародок мій бачили очі Твої» (Пс. 138:13, 15-16).
Якщо гріх аборту все ж був скоєний, слід щиро покаятися й уповати на милість Божу. Корисно буде прийняти епітимію, яку після сповіді може накласти священник. Проте муки совісті вже є своєрідною епітимією.
Часто трапляється, що жінка, яка здійснила аборт, у майбутньому більше не може мати дітей, страждає від самотності або переживає емоційні й духовні розлади. Однак це не варто сприймати як Божу кару за аборт — усе це є наслідком гріховного життя.
У давні часи епітимія для жінок, які знищили зачатий плід у лоні, була дуже суворою — аж до 10 років відлучення від Причастя. Про це, зокрема, писав святитель Василій Великий:
«Однак не слід продовжувати їхнє покаяння до кінця життя, а приймати їх у спілкування після сповнення десяти років; лікування ж вимірювати не часом, а характером покаяння».
Сьогодні правила вже не такі суворі. Для нас, грішників, відлучення від Церкви на ціле десятиріччя рівнозначне духовній смерті. Проте глибина покаяння має бути щирою й істинною — лише тоді Господь може простити смертний гріх.
Святі Отці наголошували, що головне — не впадати у відчай, не піддаватися зневірі й сподіватися на милість Божу. А найважливіше — прагнути вести благочестиве життя й більше не грішити.
