– Мир тобі, – лагідно сказав Ангел, сідаючи поруч із Котом на товсту гілку і струшуючи з неї сніг.
– Привіт, – Кіт розплющив зелене око, ліниво оглянув Ангела і відвернувся.
Ангел сховав під крилами босі ноги і глянув униз. Під ними лежало біле подвір’я, сповнене сміху, вереску, літаючих сніжків і скрипу кроків.
– Високо ти забрався, – сказав Ангел, оцінюючи відстань до землі.
– Зате сюди навіть Сашків сніжок не долетить.
Ангел розуміючи кивнув і підібрав опущені крила. Помовчали.
– А ти що, за моєю старенькою з’явився? – не повертаючи голови, спитав Кіт. Голос його був такий же лінивий, але Ангел одразу побачив, як згустився навколо нього біль і тривога.
– Ні, я ні за ким.
– А! – Хмара тривоги Кота порідшала. – Вона щодня каже, що незабаром Ангел її забере, – вважав за потрібне пояснити Кіт. – Мабуть, інший прилетить…
Знову помовчали. Але, мабуть, Кота все ж таки турбувала присутність Ангела, і він якомога байдужіше запитав:
– А ти сюди навіщо?
– Та так, відпочити присів. Хлопця одного у вашому місті від нього самого рятував. Ох, і це важка робота! Тепер додому лечу.
– То ти, це… і від хвороби можеш?
– Дивлячись яка хвороба. Але багато можу. Охоронець я.
– То чого ж ти тут розсівся? – заревів раптом Кіт. – Ану пішли!
І він вихрем злетів на землю. Ангел тихо приземлився поряд.
Бабуся була така худенька, що Ангел не одразу роздивився її серед білих подушок. Очі бабусі були заплющені, а груди ходили ходуном, заповнюючи всю кімнату хрипом, свистом і схлипами. Ангел нахилився над нею, поклав на груди білі крила і почав щось шепотіти – ласкаво та тихо. Поки він так стояв, Кіт підкинув у грубку дров, посунув на плиту охололий чайник і поставив великий кухоль з молоком, сипнувши до нього якоїсь трави – готував питво для господині.
Коли Ангел розігнувся, дихання бабусі було рівним і тихим, запалі щіки порозовіли.
– Хай поспить, – сказав він Коту. – Ослабла вона сильно.
Кіт відвернувся і швидко витер очі.
Бабуся спала, а Кіт і Ангел пили чай, і Кіт все підливав у свій чай вершки, а Ангел усміхався, дивлячись на нього.
– Я, напевно, залишусь поки що у вас, – сказав він, розмішуючи мед, – Поки що Михайлівна не встане.
– А ти звідки знаєш, що вона Михайлівна?
– Я ж Ангел. Я й то знаю, що тебе Чарликом звуть.
– Значить, начебто познайомилися, – хмикнув Кіт. – А тебе як величати?
– А в нас імен немає. Просто ангел.
Кіт мовчки підсунув йому вершки і сьорбнув з кухля.
Цокав над столом годинник, тріщали в грубці дрова, за вікном посилювався вітер.
– Ось ти питав, навіщо я високо заліз, – раптом усміхнувся Кіт. – Виходить, на тебе чекав. — І задумливо додав, прислухаючись до вітру: — Шкарпетки тобі треба зв’язати. Що ж ти босоніж по снігу?..
