«У мене немає гріхів. Я нікому зла не робив, живу мирно з усіма…» — часто так кажуть люди, наближаючись до Таїнства Сповіді.
Але чи дійсно це так? Чи буває людина без гріха? Чи справді нема про що каятись?
Святі отці нагадують:
«Покаяння — це велика справа. Ми ще до кінця не усвідомили, що покаянням людина може змінити навіть рішення Божої справедливості», — казав схиархімандрит Ілій.
1. «Я безгрішний» — самообман, а не чеснота
У Святому Письмі читаємо:
«Якщо кажемо, що не маємо гріха, — обманюємо самих себе, і істини немає в нас. Якщо визнаємо гріхи свої, то Він, будучи вірним і праведним, простить нам і очистить нас від усякої неправди» (1 Ів. 1:8–9)
Той, хто вважає себе безгрішним — не є вільним від гріха, а просто не бачить його через духовну сліпоту. Це наслідок неуважності до свого внутрішнього життя.
Під час Таїнства Покаяння ми отримуємо величезний дар — прощення, і цим ніколи не варто знехтувати.
2. Страх і сором перед священником — непотрібна перепона
Багатьом страшно озвучити свої гріхи:
«А що подумає батюшка? А раптом розсердиться? А мені соромно…»
Не бійтеся. Ви сповідаєтесь не священнику, а Богу, а священник — лише свідок і посередник у цьому Таїнстві.
До того ж священник ніколи, за жодних обставин, не має права розголошувати почуте на сповіді. Це абсолютна таємниця.
Якщо вам важко озвучити щось вголос, написати гріхи на папері — цілком припустимо. Передайте записку батюшці, якщо вам так легше.
3. Звичка говорити про інших, а не про себе
На сповіді неприпустимо:
говорити про чужі гріхи (навіть якщо ці люди вас спровокували);
виправдовувати себе: «Так, я зірвався, але ж він перший почав!»
перетворювати сповідь на скаргу на життя: про труднощі, родичів, побут — для цього краще звернутись до батюшки окремо, не під час Таїнства.
Святий отець після сповіді одній жінці відповів:
«Передайте сусідці, що її гріхи вам пробачено» — бо жінка замість каяття говорила про провини інших.
4. Надмірна прискіпливість — теж пастка
Інколи людина настільки глибоко й болісно занурюється в аналіз кожної деталі свого гріха, що:
переживає всі емоції знову;
займає багато часу, описуючи гріхи «в усіх барвах»;
не встигає нічого головного сказати;
починає сумніватись, чи взагалі достойна Причастя, бо згадала ще якийсь гріх уже після сповіді.
Це може призвести до духовної мани, до стану нав’язливого самозвинувачення. А Господь не цього від нас чекає. Йому потрібне щире серце, бажання змінитися, а не список на кілька сторінок.
Пам’ятаймо:
Сповідь — це не формальність, не ритуал і не звіт.
Це — зустріч душі з Богом, визнання своїх падінь і прохання про милість.
Це — душевна потреба, а не повинність.
Мудрість святих отців:
«Душа того, хто часто сповідається, подібна до проточної річки, де завжди свіжа вода. А душа того, хто не кається — до стоячого болота, де панують страсті».
Дорогі брати і сестри!
Не бійтеся сповіді. Не відкладайте. Господь чекає — не для того, щоб осудити, а щоб простити, обійняти й підняти.
Приходьте до Таїнства зі щирим серцем, зі смиренням і вірою в Боже милосердя — і Господь увійде у ваше життя та спасе.
Хай благословить вас Господь!
