Як говорить отець Володимир:
«Біди моїх дітей лежать на мені. Коли в них трапляється якась неприємність, я не можу звинуватити їх. Що б вони не зробили — я їх не виню. Не можу. Так, не завжди вони мене радують, але це моя провина. Відповідальність — на нас, батьках. Це наш гріх, наша відповідальність. Кожен наш гріх відбивається на дітях. Я завжди прошу Бога, щоби вони не загинули через мене. Боронь Боже, щоби мої гріхи стали причиною їхньої погибелі. Один святий взагалі молився за своїх рідних і читав більше молитов, ніж було приписано, думаючи: а раптом хтось із його родини сьогодні не звернувся до Господа. Якщо їх спіткає скорбота, повторю: я шукаю причину, передусім, у собі й каюсь.
Я кажу собі вголос: «Не він чи вона винні — винен я. Я їхній батько. Я їх виховав. Якщо страждають мої діти — значить, вони страждають через мене».
Завжди прошу в Бога: бодай їх не погуби! Усвідомлення власних гріхів — це правильно, але це не має паралізувати душу, не можна впадати в розпач. Треба згадати, що Господь дає сили жити. Якщо Бог допустив якусь біду — мою чи дітей, — це змушує мене задуматися, переосмислити своє життя. Це — Його милість, яка веде мене, вказує на мої недоліки й водночас — на Його милосердя.
Бог нас любить і провадить до спасіння — навіть такими шляхами. Тут не повинно бути й тіні сумніву чи розпачу. Ключове слово — бачити. Бачити свій «шлейф» і те, що до нього причепилося цього разу. І зробити все можливе, щоби наші діти були по-справжньому щасливими. Якщо ти не бачиш у них нічого доброго, не бачиш плодів — отже, ти не зробив усього, що від тебе залежало. Важливо, щоби вони, в будь-якому віці, могли сказати: «Ми любимо своїх батьків». І щоби це говорилося легко, від щирого серця. Тоді, хоч як би це не звучало, це й буде, хоч і не можна грішити такою думкою, певним нашим викупленням.
Бо на Страшному Суді — нехай навіть не батько, але мати — стоятиме перед Богом і відповідатиме за своїх дітей. Так, кожен даватиме звіт за себе, за своє життя і вчинки, але певна відповідальність усе ж лежить і на нас. Саме через наші гріхи вони можуть постраждати. Наслідки наших гріхів торкнуться їх — рано чи пізно, якщо ми вчасно не покаємося, не змінимося, не схаменемося.
Бог судитиме всіх, зважаючи на обставини життя, середовище, виховання…
Слово «розплата» може мати різні значення. Гріховні пристрасті батьків не зникають безслідно — їхній «осад» передається дітям. Аборт, алкоголізм, будь-яка залежність — усе це може не дозволити дитині народитися, або ж така дитина з’явиться на світ із вадами. І навіть це — на спасіння батькам. Через дитину з особливими потребами батьки мають можливість очиститися, переосмислити життя. Це — укор їхній душі: «Це через мої гріхи сталося». Але знову ж — і в цьому Господь виявляє Свою милість. Адже такі діти, як казав батюшка, виконують на землі служіння пророка, апостола, проповідника, яких нині так бракує. І тому їхня нагорода буде великою. Доглядаючи за ними, батьки стають причетними до їхнього святого служіння.
Буває й так, що самі батьки закладають у своїх дітей певну програму, яка несвідомо вкорінюється. У процесі виховання діти вбирають у себе стиль мислення, модель поведінки, яку чують і відчувають — і згодом повторюють.
Так, існує духовна й моральна відповідальність, але кожен сам відповідатиме перед Богом, перед совістю й людьми — за власні гріхи. У кожного завжди є вибір. Народжений у сім’ї алкоголіка чи можновладця — сам вирішує, чи наслідувати зле, чи чинити опір. Але сила цього вибору, прагнення до добра значною мірою залежать від сімейного виховання й спадщини батьків.
Те, що наша природа пошкоджена з часів перших людей — це факт. Але ми наслідуємо не вину, а наслідки їхнього гріха.
Через Адама людська природа стала хворою й смертною. І ми носимо цю неміч, успадковуємо смертність, але не провину. Радість Христового Воскресіння дана нам, щоби ми мали надію на зцілення, на повернення до Бога, на спасіння. І ця можливість відкрита для кожного.
