Наприклад, про такий гріх, як перелюб. Нагадаю, що він належить до семи смертних гріхів поряд із гнівом, заздрістю, гординею, лінивством, обжерливістю та скупістю.
«Вас зупиняють думки від лукавого. Саме для цього потрібен священник, щоб почуття сорому було свідченням щирості сповіді. Долайте всі перешкоди на шляху до Бога, бо подолання — необхідна умова духовного зростання. Чи не знаєте ви, що “від днів же Іоанна Хрестителя і донині Царство Небесне силою здобувається, і ті, хто докладає зусиль, осягають його” (Мф. 11:12)? “Нехай не тривожиться серце ваше” (Ін. 14:1). Подробиці вчиненого гріха розповідати немає потреби».
«Сповідь – це не формальність, а розкриття душі перед Господом. Немає й не може бути жодних “цінних вказівок” щодо правильності слів чи виразів. Більше того, поряд із вами є священник, який, якщо потрібно, поставить уточнюючі запитання і допоможе у покаянні».
І хоча кожен із нас розуміє, що якщо згрішив — треба каятися, зізнатися у смертному гріху буває дуже непросто. Що тоді роблять деякі віруючі? Поводяться, як провинні діти: не називають свої гріхи вголос, не записують їх на аркуші, як дехто, а лише вимовляють подумки. Таким чином, вони ніби просять у Бога прощення.
Але це — помилкова практика. Адже якщо людина не висповідала гріха, значить, він не відпущений. Аргумент «я назвав його не вголос, а подумки» тут не спрацьовує.
Один із священників, отець Миколай, розповів повчальний випадок:
До одного мудрого, літнього священника прийшов юнак і зі сльозами сказав:
«Отче, я згрішив блудом… Що мені робити?»
Старець вдав, що не розуміє:
«Синку, щось я тебе не розумію. Яким таким блудом? Приведи того, з ким ти згрішив».
Наступного дня юнак привів дівчину. Вони разом упали на коліна й щиро розкаялися.
Тоді старець знову запитав:
«Діти, я не розумію, про що ви говорите? Що це за гріх такий — блуд? Покажіть».
Молоді люди зніяковіли.
«Отче, це ж так соромно».
«Ось бачите, мої любі, переді мною, немічним старцем, вам соромно, а коли грішили — чому перед Богом не було так соромно? Адже Він усе бачить і знає».
Самі розумієте, що сором перед священником — це хибний сором. Якщо згрішив, то будь готовий відповісти за свій гріх і не просто відповісти, а викрити себе перед людьми. Покаятися перед Богом у глибинах своєї душі зручно. Але в чому тоді подвиг? Бог і так усе знає. А ось визнати своє беззаконня перед людьми — це велика чеснота.
Священник Василь пояснив, як правильно ставитися до сповіді, коли людина боїться розповісти про свої гріхи.
«Я хочу висповідати всі свої гріхи з 7-річного віку, але мені дуже соромно, — зізналася одна жінка. — Кажуть, що треба говорити про гріхи докладно, а не просто: “Я перелюбниця”, наприклад. Але чи потрібно називати поіменно всіх, з ким я згрішила, і в деталях розповідати про це? Чи можу я записати все на аркуші й передати священникові, щоб він сам прочитав?»
На що отець Василь відповів:
«Вас зупиняють думки від лукавого. Саме для цього і потрібен священник, щоб почуття сорому стало свідченням щирості сповіді. Долайте всі перешкоди на шляху до Бога, бо подолання — це необхідна умова духовного зростання. Чи не знаєте ви, що “від днів же Іоанна Хрестителя і донині Царство Небесне силою здобувається, і ті, хто докладає зусиль, осягають його” (Мф. 11:12)? “Нехай не тривожиться серце ваше” (Ін. 14:1). Подробиці вчиненого гріха розповідати немає потреби».
Це дійсно так!
З цього ж приводу висловив свою думку відомий ієромонах Макарій. Один чоловік написав йому:
«Наприклад, із юності маю такий гормонально-уявний “багаж”, що навіть самому згадувати соромно. Як сповідатися? Щось підказало мені, що не варто робити сповідь схожою на зміст порносайту, і я висповідав так: “блуд і розпусні думки”.
Чи вважається це приховуванням гріха, якщо мотивом було бажання не говорити вголос про речі, які можуть когось спокусити? Чи все-таки цей нарив треба розкрити?»
Ієромонах Макарій відповів:
«Сповідь — це не формальність, а розкриття душі перед Господом. Немає жодних правил щодо вимови конкретних слів. Поруч із вами є священник, який, якщо буде потрібно, поставить запитання й допоможе у вашому покаянні».
Священники також наголошують: гріх прощається, якщо він не повторюється.
А якщо гріх повторюється?
На жаль, це свідчить про те, що покаяння було неповним.
