Зло треба шукати не у війні, а до війни, у мирних часах. В ці мирні часи відбуваються духовні вбивства через злобу і ненависть, адже в Біблії сказано: «Кожен, хто ненавидить брата свого, є вбивця людини» (1Ів.3:15).
Питання гріховності вбивства на війні – одне з найскладніших у богослов’ї. Для його вирішення необхідно звернутися до головного авторитету – Святого Письма.
«Хто проллє кров людську, того кров проллється рукою людини: бо людина створена на образ Божий» (Бут. 9:6). Така вказівка була дана родоначальнику післяпотопного людства – Ною. Це важливе місце Святого Письма, в якому полягає фундаментальна істина: вбивство істоти, що носить образ Божий, дорівнює спробі вбивства Самого Бога.
Потім через Мойсея Ізраїль прийняв Закон Божий, де й написана всім відома заповідь: Не вбий! (Вих. 20:13, Вт. 5:17). Її часто розуміють неправильно через неоднозначну термінологію.
Існує величезна різниця між зловмисним вбивством іншої людини та актом правосуддя з боку держави. На стародавньому івриті, на якому було написано Старий Завіт, слово «вбити» має два значення – «раца» та «хараг». Раца означає навмисне вбивство з метою пограбування або через ненависть. «Хараг» означає позбавлення життя як покарання за злочин або під час війни. На скрижалях із Десятьма заповідями «Не вбивай» передавалося словом «раца», а чи не «хараг», тобто. малося на увазі вбивство з користолюбних спонукань. Плутанина сталася при перекладі сучасною мовою, де це слово має одне значення. Позбавити життя – не завжди те саме, що вчинити вбивство.
Для більшого посвідчення розглянемо практику самого Мойсея, який щойно отримав скрижалі із заповідями і відразу дав розпорядження винищити всіх ідолопоклонників у таборі (Вих. 32:29). У результаті було вбито три тисячі братів-юдеїв. Далі Мойсей від імені Бога наказує священикам наражати на смерть кожного, хто посміє порушити Заповіді.
Читаючи Старий Завіт, можна спостерігати, як Бог наказує Ізраїлю брати участь у війнах, у яких провадилися масові вбивства безбожних. Ключ завоювання полягав не в праведності Ізраїлю, а в безбожності хананеїв (Вт. 9:14). Тут Сам Бог представляється як ініціатор, і виконавець покарання народів. Він є Богом, який знищує власних супротивників (Числ. 22:21-35). Винятком не буде і сам Ізраїль: «Вас прирікаю Я мечу, і всі ви схилитеся на заклання: тому що Я кликав, і ви не відповідали; говорив, і ви не слухали, але робили зле в очах Моїх і обирали те, що було мені неугодне» (Іс. 65:12). Іноді навіть сама зброя освячувалась для Господа (2Цар. 1:21). У пророків ми знаходимо таку характеристику Бога: «І дізнаєтеся, що Я Господь каратель» (Єз.7:9). І це Той самий Бог, Який «є любов».
Отже, Бог визнає війну як одну з можливих форм відплати за безбожність народів і навіть проголошує участь у такій війні Своєю волею: «Проклятий, хто утримує Його меч від крові» (Єрем. 48:10).
Але чи планував спочатку наш Творець використати для вирішення проблем бойові дії? У книзі Буття описується, як після гріхопадіння Адама та Єви відносини любові та довіри між Богом і людиною змінилися взаємини влади та підпорядкування, побудованими на силі. Відразу після вигнання перших людей з Едемського саду Бог поставив біля воріт раю збройного правоохоронця – херувиму з вогненним мечем. З того дня і між людьми так само запанувало право сильного. Потім сталося перше вбивство Каїном Авеля, молодшого старшим. Поступово ворожнеча сімейна переросла у суспільну, родову, національну, а потім – і державну. Таким чином, війна є прямим наслідком гріха, а не Божою волею.
Наприклад, бачимо, що покарання за насильство стало головною причиною Всесвітнього потопу (Бут. 6:11); Симеон і Левій – представники дванадцяти колін Ізраїлю – втратили свої права серед первістків, тому що дали волю жорстокості (Бут. 34). Великому завойовнику, відданому всім серцем Господу – Давиду, не було дозволено збудувати Храм, оскільки його руки пролили багато крові (1Пар. 22:8).
Не менш цікавою є історія, пов’язана з пророком Іоною. У ній жителі Ніневії звинувачуються не в ідолопоклонстві, а в тому, що «чинять насильство» (Іона 3:8). У цій же книзі Бог каже, що вважає за краще зберігати людям життя, а не відбирати його. На підтвердження того, що наш Господь людинолюбний і милостивий, можна знайти ще багато старозавітних історій, де потреба у військових діях нерідко відпадала через чудесні або незвичайні обставини (Вих. 14:13, 4Цар. 6:18-22, 19:35) ). Зрештою, Біблія каже, що надія на майбутнє для Божого народу пов’язана не з війною та завоюваннями, а з прагненням до Святої гори, де мечі та списи перекують на землеробські знаряддя, і війн більше не буде (Іс. 2:1-4 ).
У Новому Завіті війна згадується рідко, але в Апокаліпсисі можна знайти опис Христа – полководця у битві з арміями нечестивців (Об’явл. 19:17-21). У Його «гострий з обох боків меч» і «ключи пекла та смерті» (Об’явл. 1:12-18). Сам Він попереджав: «Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не світ прийшов Я принести, а меч» (Мт. 10:34). «Старозавітний» Бог не змінився. Більше відкрившись у любові, Він не став менш справедливим (Мт. 5:17-18).
Ті, хто вважає вбивство на війні гріхом, забувають, що вбивство духовне ще страшніше. Зло треба шукати не у війні, а до війни, у наймирніших часах. В ці мирні часи відбуваються духовні вбивства через злобу і ненависть, адже в Біблії сказано: «Кожен, хто ненавидить брата свого, є вбивця людини» (1Ів.3:15). Ісус Христос, говорячи: «Мир залишаю вам, мир Мій даю вам; не так, як світ дає, Я даю вам» (Ів. 14:27), мав на увазі не той світ, що завойовується, а той, що не дає війні спалахнути, – мир у серці та любові.
Отже, бачимо, що війна стала прямим наслідком гріхопадіння. Незважаючи на те, що бажання Бога рятувати, а не губити, беззаконня ніколи не залишиться без покарання. Цього не заперечує ні Закон, ні пророки, ні Ісус, ні Його апостоли. Наприклад, апостол Павло написав у посланні до Римлян: «Бо начальствуючі страшні не для добрих діл, але для злих. Чи хочеш не боятися влади? Роби добро, і отримаєш похвалу від неї, бо начальник є Божий слуга, тобі на добро. Якщо ж робиш зло, бійся, бо він недаремно носить меч: він Божий слуга, помстився на покарання тому, хто чинить зло. І тому треба коритися не тільки зі страху покарання, але й сумління» (Рим.13:3-6).
